РОЗДІЛ 3: СЕРЕДОВИЩЕ

Середовище — це все, що оточує людину, має для неї цінність і сенс.
Довкілля є лише одним із елементів середовища.

3.0. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Середовище (чи життєве середовище) — це все, що оточує людину, має для неї цінність і сенс.
Довкілля є лише одним із елементів середовища, проте не всім середовищем загалом.

Середовище слід знати з кількох причин. По-перше, людина та її діяльність залежать від середовища. По-друге, середовище залежить від будь-якої людської діяльності, її ставлення і настанов.

Щоб розглянути середовище, потрібно знайти чимало точок зору.

Середовище (див. рис. 3.0.1.) поділяють на три основні групи: матеріальне (предметне), нематеріальне і віртуальне.

Природне середовище (довкілля) утворює вся природа: рослини, комахи, птахи, тварини, клімат, повітря тощо.

Фізичне середовище складається з людей як фізичних осіб, які утворюють середовище одне для одного і перебувають в оточенні одне одного.

Штучне середовище — це предметний світ, що складається з усього створеного, виготовленого чи знищеного руками людини.

Духовне середовище утворюють цінності та норми, міфи, табу і чесноти, ідеали і піднесені ідеї, настанови і стосунки — основи моральної поведінки.

Психічне середовище, або ситуацію, поділяють на два складники — об’єктивоване і суб’єктивоване середовище (див. 3.2.).

Соціальне середовище утворюють людські стосунки, їхні передумови, результати і наслідки.

У віртуальному середовищі містяться осмислені системи знаків і символів. Можна виокремити три підвиди віртуального середовища:

• усне — безпосереднє міжлюдське спілкування;
• предметне — спілкування через матеріальні носії даних, як-от: глиняні таблички, дорожні знаки, книги, картини, платівки тощо;
• електронне — спілкування за допомогою різних електронних пристроїв.

Завдяки електронному середовищу простір людського спілкування змінився до невпізнання. Спілкування тепер можливе завжди, воно не залежить від місця перебування.

Жодна з частин середовища окремо не може забезпечити задовільне спілкування, проте відсутність якоїсь із частин може паралізувати всю взаємодію.

Для природного середовища важливими є чистота, розмаїття і самовідновлюваність. Унаслідок непродуманої чи недбалої діяльності компоненти довкілля чи довкілля загалом можуть бути забрудненими чи навіть повністю знищеними. Оберігаючи природу, людина насправді оберігає саму себе. Не можна лишати нашим нащадкам природу в гіршому стані, ніж ми її отримали від попередніх поколінь, — незважаючи на війни й окупацію, бідність і загальний занепад.

Те ж саме стосується й інших компонентів як матеріального, так і нематеріального та віртуального середовищ. Для збереження, створення, захисту й використання середовища потрібні знання, вміння й розуміння, та визначальними факторами є моральне кредо і соціальний контроль.

Охорона середовища — це:

• об’єкт цілеспрямованої діяльності;
• показник культурного життя;
• індикатор розсудливості людини;
• прояв єдності духу;
• принцип;
• функція влаштування життя і рівня розвитку.

Задовільним можна вважати лише таке тлумачення середовища, що розширює можливості людини передбачати, розпізнавати й самостійно мислити, а також дозволяє прийти до рішення, виконання якого зробить середовище досконалішим. Завдяки такому розширенню воно стає багатим, просторим, чистим і розмаїтим, і водночас — люди стають щасливішими.

Охороняти середовище за допомогою лише адміністративних заходів фактично неможливо. Охороняти і в разі забруднення відновлювати середовище можливо лише тоді, коли люди цього хочуть, і якщо забруднення (недбале ставлення) тлумачать як неетичний вчинок, а порушників піддають суспільному осуду.

Середовище змінюється, і його можна змінювати, але водночас слід залишатися в межах можливостей його самовідновлення. Охорона середовища сприяє також збереженню взаєморозуміння і наступництву поколінь.

3.1. ЖИТТЄВЕ СЕРЕДОВИЩЕ В СУСПІЛЬНОМУ ЗНАЧЕННІ

Безпосереднім середовищем людини є її дім, близькі та знайомі, товариші, які поділяють захоплення спортом, партнери з клубу, а також робоче, навчальне і творче середовище.

Для охорони родини як середовища однаково важливі всі члени сім’ї, їхні стосунки і вплив цих стосунків. Те ж саме можна сказати і про життя у будь-якому іншому нематеріальному середовищі.

Усюди важливо зберігати властиву людині активність, почуття відповідальності, самостійність і чуйність.

Середовище:

• є передумовою, результатом і наслідком діяльності;
• є ресурсом і умовою для використання різних ресурсів;
• може бути проблемою;
• є (може бути) курсом, ціллю, а також засобом дотримання курсу і досягнення якоїсь цілі;
• є об’єктом і фактором керування, управління, господарювання, встановлення зв’язків і взаємодії.

На жаль, доволі часто трапляються відстороненість і відчуження, маргінальність і депривація, конформізм і ескапізм, індолентність і байдужість, аномія, конфлікт ролей, насильство, дисидентство тощо (див. 3.3.).

Будь-яка діяльність потребує відповідного середовища. Водночас, життєве середовище є одним цілим, у якому недоцільно ігнорувати будь-який із компонентів, вважати його найважливішим чи неважливим. Частина, яку залишили без уваги, невдовзі потребуватиме компенсації, яка може дорого коштувати, забрати багато часу чи взагалі не принести результату.

• Використовуючи природу, людина має враховувати, що вона не має права їй нашкодити.
• Межею використання природи є її здатність до самовідновлення.
• Потрібно враховувати, що не можна шкодити середовищу, зокрема суспільству і культурі, а також правам, які всі люди мають нарівні з іншими.

Особливої уваги вимагає електронне середовище, яке, на жаль, змінило людей не на краще, а особливо — дітей. Смартфони й інші електронні прилади не дають їм зосередитися, викликають звичку постійно відволікатися на сповіщення месенджерів. Зрештою формується поверховість поведінки, оскільки через надмір інформації виникає оманливе відчуття, ніби ви про все поінформовані. Здається, що навчання не має жодної користі, бо завжди можна знайти потрібну інформацію в мережі. Проте так не сформуються стійкі знання.

Серед власників дипломів і атестатів є багато тих, хто не вміє дефініювати і розмежовувати, не може систематизувати і класифікувати, не кажучи вже про моделювання, аналіз, узагальнення й екстраполяцію.

Навчання людини містить усі дії (система діяльності, див. 7.0.) і проходить в єдності раціонального, духовного й емоційного. Вже відомо, що навчальний процес, у центрі якого перебуває використання електронних пристроїв, кардинально змінює всю систему виховання й навчання. Поки невідомо, які результати та наслідки супроводжуватимуть ці зміни. Електронні пристрої є потужним засобом навчання, і що менше ми зможемо передбачити і врахувати їхній можливий вплив, то вони небезпечніші. Небезпеки можна перераховувати по черзі, але формуються вони всі разом і водночас, взаємно підживлюючи одна одну. Люди мають бути освіченими в питаннях поведінки у віртуальному середовищі, зокрема добре розуміти основи дотримання особистої безпеки та безпеки свого оточення в цих нових для себе умовах.

3.2. СИТУАЦІЯ

У кожен конкретний момент людина перебуває у яких-небудь обставинах, у якомусь становищі чи якійсь ситуації. Здатність бачити всі ці три компоненти, а також враховувати їхню взаємодію є одним із ключових питань функціонування людини в суспільстві. Хоч би що ми збиралися зробити, потрібно враховувати як обставини й становище, так і ситуацію — в об’єктивованому і суб’єктивованому плані. Інакше буде важко розгледіти можливості й небезпеки, зрозуміти взаємозв’язки, наміри, оцінки.

ОБ’ЄКТИВОВАНА СИТУАЦІЯ

Об’єктивована ситуація складається зі стереотипів — зафіксованих у культурі понять про поведінку в певних випадках (див. 5.0.). Люди формують самооцінку під поглядами інших людей, тому вони стараються поводитися так, щоб відповідати очікуванням свого оточення, а також сформованим у суспільстві й культурі уявленням. Для цього потрібно розуміти, що правильно і неправильно, доцільно і недоцільно, красиво і некрасиво, пристойно і непристойно.

Стереотипи є цілісними уявленнями про моделі поведінки, що вкоренилися в культурі (і субкультурі).

Стереотипи є цілісними уявленнями про моделі поведінки, що вкоренилися в культурі (і субкультурі).

Соціалізація (див. 2.2.) полягає в освоєнні системи стереотипів.

Як уже було сказано в попередньому розділі, ще до школи в дітей формується певне уявлення про те, як поводитися на уроці, перерві, іспиті, у поході, на концерті, у церкві, на весіллі, похороні, в автобусі, магазині тощо. У кожну мить життя ми перебуваємо в певній об’єктивованій ситуації, і нас вважають розважливими, якщо ми поводимося відповідно до тих неписаних законів, які формувалися і закріплювалися з покоління в покоління.

Правила поведінки в різних ситуаціях мають свої особливості у кожній культурі й у кожній спільноті всередині культури. У цих правилах є як загальнолюдські, так і національні та місцеві риси. Деякі стереотипи незламні й мають жорсткий вплив, інші — гнучкі й локальні. Кожен має вміти самостійно їх розрізняти.

Ніхто не може точно сказати, коли, як і завдяки чому виникли стереотипи, але всі знають про їхнє існування. Якщо хтось недбало ставиться до усталених правил і не орієнтується в об’єктивованій ситуації, то може не бути сприйнятим за свого чи зіткнутися з нерозумінням.

• Середовище — це єдність обставин, становища і ситуації.
• Перебуваючи в тій чи тій ролі, людина має знати й враховуватися як обставини й становище, так і ситуацію.

СУБ’ЄКТИВОВАНА СИТУАЦІЯ

Суб’єктивована ситуація виникає в єдності обставин, становища і стереотипів (об’єктивована ситуація). Так, заходячи в приміщення, де люди зайняті якоюсь справою, слід якомога швидше з’ясувати поточну ситуацію: справжня вона чи ігрова, проблемна чи абсурдна, спокійна чи екстремальна, конфліктна чи дружня, стабільна чи лабільна, примусова чи дає можливість вибору і т. ін. Якщо тому, хто зайшов, не вдається зорієнтуватися в ситуації, він легко може схибити.

Раніше було зазначено, що в кожен момент життя людина перебуває у тій чи тій ролі (див. 1.5.). Те, як вона поводиться в конкретній ролі, залежить від кількох обставин. З одного боку, від того, наскільки адекватно людина сприймає ситуацію і наскільки добре розуміє, що є доцільним і прийнятним у її власній культурі й суспільстві та в інших цікавих їй культурах і суспільствах. З іншого боку — важливо, наскільки точно вона дотримується своєї ролі та реагує на поведінку людей у протилежних ролях.

Людина або сама моделює ситуацію, або має освоїтися в ситуації, створеній іншими. Вона буде поводитися адекватно (тобто відповідно до власної ролі), якщо розуміє і бачить у взаємодії обставини, становище і ситуацію, у яких перебуває.

У справжній (істинній) ситуації людина почувається тоді, коли відчуває, що те, що відбувається, має істинний, зрозумілий і надійний характер, і що від результату багато що залежить. Відповідно, потрібно серйозно поставитися як до кожної деталі, так і до цілого, а щоб взяти участь у події — потрібно зосередитися.

Громадянин має бачити і розрізняти, коли люди займаються справою, а коли — вдаванням діяльності, коли проводять нараду, а коли — грають у нараду.

В ігровій ситуації людина опиняється, якщо видно, що люди думають одне, говорять інше, а роблять щось третє — тобто намагаються справити враження. Якщо дехто дивиться в стелю, чухаючи за вухом, може виникнути враження, ніби людина думає. Так само розігрують серйозність, заклопотаність, співчуття, розуміння, любов, відповідальність, рішення тощо. Ігрову ситуацію не слід плутати з грою (див. 7.1.)!

У проблемній ситуації людина перебуває тоді, коли через щось заклопотана та впевнена, що знайде рішення й що просто від початку не змогла знайти оптимальний шлях до нього.

Розумний вчитель занурить учнів у проблемну ситуацію і дасть завдання знайти з неї найкращі виходи. Якщо вчителю вдасться викликати потребу в знаннях, уміннях та досвіді, то він зможе радісно спостерігати, як діти старанно шукають і вивчають проблему, водночас стаючи вимогливішими й розумнішими.

• Проблема — це усвідомлене протиріччя.
• Проблему може сформулювати людина, що знає поточний і має уявлення про бажаний стан речей.

Разом із проблемною ситуацією слід розуміти і саму проблему. Як було сказано вище, на жаль, зі значенням цього слова є плутанина. Слово «проблема» використовують дедалі частіше, але здебільшого проблемою (див. рис. 0.3.3.) вважають якусь складність чи перешкоду, недолік чи безлад.

Людина почуває себе в абсурдній ситуації, коли їй здається, що задовільного виходу немає. Можна робити що завгодно і як завгодно чи нічого не робити — з кожною дією ситуація буде лише погіршуватися, і задовільне рішення знайти не вдасться. Якщо людина не вірить в існування виходу, у неї виникає байдужість до себе та світу довкола або ж узагалі бажання втекти.

На жаль, можливо також, що людина, перебуваючи в абсурдній ситуації (безвихідному становищі), може стати агресивною. Значна частина домашнього насильства й самоагресії стається в абсурдній ситуації. Психіатри, імовірно, скажуть, що причиною такої поведінки є депресія, психологи назвуть причиною апатію, соціологи зроблять висновок, що за цим ховається віддалення чи навіть відчуження. А як лікування призначать… таблетки!

• Рішення можливе лише в ситуації вибору.
• Почуття відповідальності й активність формуються в процесі рішень. Саме тому ситуація вибору має визначальне значення.

Людині, яка відчула себе в абсурдній ситуації, потрібно допомогти повернутися в проблемну ситуацію. Ціллю в такому разі є відновлення віри в себе, відчуття перспективи і довірливих стосунків. Потрібно досягнути того, щоб людина могла розгледіти і сформулювати проблему, а відтак з’ясувати її причини. Далі вже нескладно дійти до етапу, де ви зможете шукати нові й нові можливості, розуміючи, що кожна з них водночас є передумовою для подальших пошуків і знахідок. Життя може рухатися вперед за умови, що фактори стагнації та дегенерації буде виявлено і викорінено.

Про ситуацію вибору в цій книзі вже йшлося у зв’язку з процесом формування рішень.

Людина почуває себе в ситуації вибору, якщо:

• у неї є альтернатива, тобто дві-три більш-менш рівноцінні можливості, кожна з яких має певні плюси і мінуси;
• вона вірить, що достатньо вільна для того, щоб думати, відчувати і говорити те, що вважає правильним;
• вона впевнена, що ні зараз, ні потім тут чи деінде ніхто не стане гнобити її чи її близьких лише тому, що ті висловили власну думку;
• вона може додавати альтернативні пропозиції, якщо серед уже наявних не буде потрібної;
• вона впевнена, що йдеться про важливе питання, помилка в якому може бути небезпечною, і тому потрібно сконцентруватися, заглибитися, старанно продумати не лише альтернативи, а й результати та наслідки, до яких найімовірніше призведе обране людиною рішення.

У ситуації примусу людина опиняється в разі відсутності свободи вибору; якщо їй зрозуміло, що потрібно робити лише те, що наказано, тоді, коли треба, і з того, що приписано, тощо. Перебуваючи в ситуації примусу, неможливо вирішувати щось самостійно — тобто про потребу бути відповідальним і мови не може бути. Тому виникає запитання: навіщо тоді вчитися і думати, шукати і знаходити оптимальні рішення?

У ситуації примусу стосунки стають холодними і лицемірними, а вперед пробиваються підлабузники, донощики і ледарі. Моральні критерії можуть втратити свій регулятивний вплив.

У стабільній ситуації людина відчуває, що все відбувається так, як відбувалося завжди. Не потрібно турбуватися про те, як можуть змінитися обставини, становище чи ситуація. Люди поводяться спокійно, вибудовують довготривалі плани, наважуються завести дім і родину, подумують про нащадків.

Стабільна ситуація — це не стагнація; вона означає, що зміни, які відбуваються, усім зрозумілі.

У лабільній ситуації люди перебувають у стані нервового очікування і довготривалих планів не будують.

У спокійній ситуації люди відчувають себе тоді, коли все йде згідно зі звичаями, обрядами й традиціями, і немає причин для зайвих переживань.

В екстремальній ситуації — наприклад, під час пожежі, аварії, шторму, у битві — люди поводяться зовсім інакше, ніж у спокійній і стабільній ситуації. Накази і розпорядження у такому разі мають категоричний, директивний характер і передбачають негайне виконання. Людина, яка віддає наказ, має бути впевненою, що його правильно зрозуміли. Саме тому в екстремальній ситуації потрібно повторювати накази і доповідати про їх виконання.

Той, хто вміє швидко й точно оцінювати ситуацію, може поводитися і реагувати відповідно. Особливо важливі переходи з однієї ситуації в іншу. Відповідно змінюються ролі і статус. Граючи в рольові ігри, діти так само вправляються в житті, вчаться бувати в різних ролях і ситуаціях.

3.3. СОЦІАЛЬНІ НАПРУГИ

Люди багато в чому залежать від свого соціального статусу, соціального середовища і соціальної напруги — всередині й довкола. Соціальні напруги потрібно розуміти і зважати на них не менше, ніж на інші. На жаль, жодну з них не можна усунути або зменшити через безпосередній вплив. Дещо зменшити напругу можна, але лише якщо нам відомо, що її викликає.

Важливо враховувати, що ми можемо лише перелічувати й обговорювати ці напруги окремо, а в житті вони проявляються у взаємодії між собою як синдром (сукупність ознак). Це означає, що напруги можуть підсилювати чи стримувати одна одну.

• Потрібно розуміти соціальні напруги і їхні фактори, робити все, щоб вони не переростали в руйнівну силу.
• Для цього необхідно, щоб кожна сила була врівноважена протилежною силою, кожне явище — протилежним явищем, кожен процес — протилежним процесом. Інакше виникне ситуація, у якій одні не можуть, а інші не хочуть жити по-старому.

Нижче ми розглянемо соціальні напруги. Потрібно робити все, щоб такі напруги не виникали: на їхньому місці мають бути протилежні й взаємно врівноважені явища та процеси. Опис факторів напруги має ту саму мету: увагу має бути зосереджено на тому, щоб уникнути напруги. У випадках, коли зайва напруга все ж з’являється, потрібно з’ясувати її причини, а також знайти заходи, щоб позбутися цих причин і викликати протилежні процеси і явища.

ВІДЧУЖЕННЯ

Відчуження з’являється у тих випадках, коли результат якоїсь діяльності обертається проти самого виконавця, стає для нього ворожою силою. Відчуженими можуть стати робота, керівництво, творчість, спектакль, влада, партнер, власна дитина тощо. Результат діяльності стає відчуженим, бо її учасник з якихось причин втрачає зв’язок із ним і не може впливати на те, що відбуватиметься з результатом його діяльності далі.

Наприклад, робота стає відчуженою для робітника, якщо результат обертається проти нього самого. Керівництво чи влада стають відчуженими для народу. У процесі відчуження люди можуть згубити відчуття міри і межі, збожеволіти. Постале через певні обставини відчуження може призвести до страшних наслідків.

Відчуження можна уникнути, проте зупинити й обернути цей процес практично неможливо. Якщо не вжити адекватних заходів, то катастрофа стане лише питанням часу. Люди, які стали причиною таких процесів, зазвичай не дуже добре розуміють свою роль.

Люди, які стали причиною відчуження, здебільшого вже не можуть виправити ситуацію; вони могли би бути корисними, але деінде (закон «3 + 5», див. 13.4.). Відчуженість провокує кризу, а криза може призвести до загибелі системи. Насправді є й можливість збереження системи, але в нездоровому стані. Також імовірно, що вийде подолати причини кризи, а саме завдяки цьому почнеться одужання чи підйом на якісно новий етап.

ВІДДАЛЕННЯ

Віддалення позначає розрив стосунків, відсторонення, відхід убік, бездіяльність щодо чогось. Віддалятися можна від роботи, навчання, дому, чоловіка чи дружини, друзів, творчості, сім’ї й т. ін.

Для віддалення може бути чимало причин. Кожен громадянин має знати, що може (фактично) змусити людей віддалитися. Легше буде зрозуміти це, якщо поставити наступні запитання:

• Чи достатньо добре поінформовані люди (чи є в них можливість для цього)? Чи дають доступні канали можливість бути поінформованим? Важливо враховувати, що часткове інформування (приховування цілісної картини) — це обман.
  Якщо людина з’ясовує, що їй постійно брешуть, дають часткову інформацію, тоді у певний момент (і це лише питання часу) вона втратить віру й довіру, махне рукою й займеться чимось іншим.
• Чи розуміє людина, що відбувається? Наприклад, чи розуміє вона тексти, дії, бажання людей, зв’язки, рішення, принципи, обмеження.
• Хто може брати участь в обговоренні? Якщо на зборах хтось когось засуджує, протиставляє, заганяє в глухий кут, то ймовірність того, що людина візьме активну участь у наступному зібранні, дуже низька. Наприклад, звичайними інструментами безпідставного авторитету є демагогія, скритність, іронія, чіпляння ярликів, приниження. Наслідком їх використання може стати дистанціювання.
• Хто може брати участь у формування рішень? Почуття відповідальності й активність виникають лише в процесі рішень. Якщо, наприклад, по закінченні довгого періоду навчання хтось оголошує, що «ухвалено таке-от рішення, продовжимо збори наступного тижня», проте оголошене рішення не клеїться до змісту обговорення, то цілком можливо, що кількість учасників наступного зібрання зменшиться — хтось захворіє, хтось візьме відпустку, хтось займеться виконанням «термінових» завдань.
  Насправді ніхто не прагне брати участь у наступних зборах, тому що це не має сенсу: формуючи рішення, ніхто не зважає на аргументи. Виникає ігрова ситуація. Запитання «чому припинився діалог?» правильне. Але причина полягає в тому, що можновладці не слухають аргументи іншої сторони.
• Чи забезпечено захист? Якщо хтось може безпідставно завдати іншому болю, забрати необхідне чи змусити зробити те, чого людина не хоче, значить захист відсутній. Отже, будь-хто може руйнувати стосунки, поширювати чутки, залякувати, погрожувати. Дитина не хоче йти до школи, якщо її цькують, і знаходить для цього причини: то живіт заболить, то нога, то голова.
• Чи забезпечено можливість вибору в елементарних випадках? Якщо хтось вважає, що має право робити зауваження щодо зовнішності, одягу, вибору супутника чи того, де кому сидіти, позбавляючи у такий спосіб людей простих життєвих речей і прав, то наслідком цих дій стане дистанціювання.
  

  За допомогою негідних засобів не можна досягнути чогось гідного.

   

• Чи є можливість визначити мету? Чи гідні цілі? Якщо ціль негідна, безглузда, мізерна, то може статися так, що, відчувши себе заплямованою, людина шукатиме нагоду дистанціюватися.
• Чи є доцільними й гідними засоби? Невдалий вибір засобів також може спричинити дистанціювання.
• Чи обрані відповідні принципи? Особливо важливо враховувати, чи застосовують принаймні такі з них, як-от: принцип персональної відповідальності, принцип етичної коректності, принцип прямого і зворотного зв’язку, принцип гуманності, принцип компетентності, принцип охорони довкілля.
  

  • Соціальною в суспільстві є нематеріальна макросфера, яка формується залежно від суспільних відносин і взаємодії.
  • Соціальні напруги формуються в суб’єкта, якщо його уявлення про себе і той ідеал чи принаймні норму, яку в ньому хочуть бачити інші, суттєво відрізняється від дійсності.

   

  НАПРУГА МОЖЕ ЗМУСИТИ ДО ВТЕЧІ

  Ескапізм — це соціальна напруга, для виходу з якої перевагу надають або фізичній втечі в інше місце, або втечі від себе самого, зокрема через алкоголь, інші наркотичні засоби чи замінні дії. Самогубство також може бути втечею.

  Можна втекти в невідомість, у прекрасне, у минуле. Також можна піти в ліс і жити там за звичаями минулих століть.

  Альтернативи дають силу, звільняють людину і формують настанови і ставлення до чого-небудь. Люди залишають батьківщину не тому, що їм так подобаються інші країни, а радше тому, що на батьківщині вони втратили віру й надію. Впевнену позицію може зайняти лише той, хто має альтернативу.

   

  • Одним із джерел сили у соціальних зв’язках є альтернативи.
  • Ті, у кого альтернативи відсутні, практично безсилі.

   

  ІНШІ МОЖЛИВІ СОЦІАЛЬНІ НАПРУГИ

  Аномія — це соціальна напруга, яка може формуватися з уявлення про відсутність норм. Якщо немає норм, то ані співпраця, ані солідарність не є цінностями. У суспільстві, а також у громаді й родині, де хоч і знають про норми та правила їх використання, але не дотримуються їх на практиці, відсутні право й справедливість. Аномія зазвичай виникає під час різних криз і переходів, коли втрачено здатність утримувати єдність членів. Що слабшим є зв’язок між людьми і соціальними групами, то більше розвивається аномія, супроводжувана насильством, байдужістю, безумом, руйнуваннями.

  Аномічна напруга може виникнути й тоді, коли людина вимушена жити в ролях, цінності та норми яких суперечать одна одній. Також ця напруга може виникнути, якщо людина водночас працює на двох посадах, і від жодної не хоче відмовлятися — що більше занурюється в роботу на одній посаді, то менше сил і часу залишається для другої. У тяжкому аномічному стані людина може заціпеніло дивитися скляними очима вдалину й нічого перед собою не бачити.

  Гармонія і конфлікт ролей. Зазвичай люди розуміють, що в межах своєї ролі кожен має права, обов’язки і відповідальність. Легко розуміють і те, що бути в якійсь ролі можна лише тоді, коли хтось є в протилежній. Значення ролі втілюється у зв’язку з носієм протилежної ролі. У своїй ролі потрібно якомога краще робити те, що очікує оточення — відповідно до сформованої в культурі й суспільстві системи уявлень. Учитель може бути в ролі вчителя, якщо хтось має роль учня. У вчительській учитель — у ролі колеги, на вулиці — у ролі учасника дорожнього руху, вдома — у ролі чоловіка/дружини чи батька/матері. Все нормально, коли всі сприймають це як щось природне.

  Водночас важливим є взаємне розуміння. Кожна людина має знати не лише себе й свої ролі, а й своє оточення та їхні ролі, завдяки яким вона може виконувати свою. Знання й визнання взаємних ролей, так само як і взаємне створення та збереження передумов успіху одне одного, слугують джерелом вдоволеності.

  На жаль, може статися так, що стосунки з людиною в протилежній ролі так зіпсуються, що по-старому далі жити буде неможливо, а для оновлення життя не буде ані бажання, ані вміння. Слід пам’ятати, що антипатія взаємна. В історичній перспективі конфлікт ролей у суспільстві майже завжди призводив до революції, масових репресій і кровопролиття. Рольовий конфлікт у сім’ї може спровокувати розлучення, на підприємстві — страйк і т. ін.

  Конформізм як напруга виникає в суспільстві, якщо люди не наважуються бути самостійними і хочуть поводитися як інші, стараються не вирізнятися. Якісь «авторитети» визначили поведінкові стереотипи, і люди поводяться відповідно до них, нехтуючи власними поглядами. Це може бути, наприклад, копіювання манери поведінки, стилю одягу, манери говорити, настанов і ставлення до чогось з метою сподобатися комусь. Щоб показати свою приналежність, а також, щоб посилити відчуття приналежності, заведено носити нагрудні знаки, одяг та інші елементи, наявні в тих людей, до яких хочеться чи потрібно себе зараховувати.

  У нацистській Німеччині треба було носити червону пов’язку зі свастикою, а для привітання простягати руку вперед з вигуком: «Хайль Гітлер!» У Радянському Союзі піонери мусили носити червону краватку і салютувати одне одному: «Будь готовий! — Завжди готовий!» За допомогою кожної деталі, що підкреслювала приналежність, через такий вчинок мала міцнішати безмежна і самовіддана любов до любих вождів. На зміну сорому, який багато хто відчував, уперше виконавши такі процедури, під впливом когнітивного дисонансу (див. 2.5.) згодом приходив фанатизм.

  А якщо людина здатна тлумачити такі дії як гру і відчувати себе в ігровій ситуації, то негативних наслідків конформізму вдасться уникнути.

  З конформізму в авторитарному середовищі формується руйнівна для особистості сила.

  Індолентність — це напруга, що виникає в людині, коли вона усвідомлює, що бажане і нібито обіцяне насправді їй недоступне. Може статися, що людина стане навіювати собі, нібито насправді вона і не хоче, і не бажає брати в чомусь участь, і не робитиме те, що їй порадили чи приписали інші.

  Людина, яка відчуває, що очікуване нею майбутнє та її особисті мрії не можуть реалізуватися, відчуває себе обманутою. У неї можуть виникнути як апатія і депресія, так і агресивність. До того ж індолентна особистість починає переконувати себе й інших у протилежному до того, що досі відчуває в душі, на що сподівається і чого насправді хоче. Таку позицію, наприклад, займає хлопець, який мріє про наречену, та з яким жодна дівчина не хоче навіть піти в кіно. Якщо хлопець тільки те й робить, що пояснює, нібито дівчата його геть не цікавлять, і він не збирається з жодною з них зустрічатися, то певно ми маємо справу з індолентністю. Люди, схильні до індолентності, стають млявими й байдужими. Втеча чи ескапізм здебільшого є наслідками індолентності.

  У Крилова є байка про лисицю й виноград — типовий приклад індолентності. Коли лисиці не вдається дістати виноград, вона каже, що він нестиглий і їй зовсім його не хотілося («І день промарнувавши цілий, // Пішла й промовила: — Та хай він пропаде! // Що ж, гарний де-не-де, // Та кислий — зовсім ще неспілий, // Оскома зразу нападе» [1]). На певному етапі індолентності перебувають випускники вишів, яким вклали в голови, що для молоді відкриті всі двері, але які зрозуміли, що насправді на них не надто й чекають. Без підготовки в галузі посадової діяльності й пізнання профанам у сфері суспільства й культури знадобиться ще три-чотири роки, перш ніж їм можна буде довірити відповідальну посаду.

  Самотність охоплює людину, яка вважає, що більше немає людей, з якими можна було б обговорити, розробити й втілити щось серйозне. Самотньою почуває себе людина, якій здається, що її діяльність була позбавлена сенсу, бо все, що колись було новим, уже застаріло, нема з ким поділитися радістю й горем, ніхто не вважає вартим уваги те, що їй здається значущим. За відсутності в такій ситуації системного й комплексного підходу, замість справжніх досягнень людина стане приділяти увагу лише окремим деталям і позірним успіхам. Займатися дріб’язковими справами, оминаючи насправді важливі.

  Людина, яка переживає самотність як напругу, уникає спілкування, цурається інших, може згаснути чи просто зникнути. Йдеться про самотність як пригнічений стан (а не як досягнення), його наслідком може бути й самогубство. Якщо більше немає віри, довіри і любові, виникають думки про втрату сенсу подальшого існування. Багато хто знаходить вихід із самотності, звертаючись до Творця. Якщо людина відчуває, що хтось про неї дбає й оберігає її, то вона може впоратися з пригніченістю, що супроводжує самотність.

  До того ж важливо те, як сама людина відчуває це піклування щодо себе.

  Депривація — це напруга, яка виникає у разі, якщо людина не може змиритися з тим, що люди, до кола яких вона себе зараховувала, раптом відвернулися від неї чи зовсім зникли. Наприклад, малюк, якого батьки відвели в дитячий садочок, чи робітник, який отримав повідомлення про скорочення, можуть бути просто невтішними. Постала у такий спосіб напруга здатна залишити слід на все життя.

  Наслідком травми, отриманої через депривацію, може стати повна втрата людиною довіри й віри. Звісно, відмовляючись від інших, вона й сама стає покинутою. Не маючи друзів й однодумців, людина може стати об’єктом насмішок, у її душі накипатиме жовч, яку можна буде в якийсь момент виплеснути на інших. Депривація стає причиною бажання зробити комусь боляче, а також, на жаль, схильності радіти стражданням, болю й печалям інших. Так людина може стати психопатом, і якщо не зуміти чи не схотіти вжити відповідних заходів — навіть соціопатом, що прагне влади і байдужий до тих страждань, які він завдає народу.

   

  • Антипатія — неприязнь, неприхильність, відраза. Зазвичай це взаємне почуття.
  • Симпатія — приязнь, прихильність.
  • Емпатія — здатність людини розуміти почуття інших людей.
  • Мімпатія — глибока форма емпатії, яка може втілитися як у ненависті, так і в любові.
  • Компатія — здатність співпереживати печалям і радощам людей довкола. Уміння ділитися глибокими почуттями є засобом примноження позитивних і зменшення негативних почуттів: розділені радість і щастя будуть значно більшими, розділені горе і печаль — значно меншими.
  • Апатія — байдужість, неучасть у тому, що відбувається навколо.

   

  Маргінальність — це соціальна напруга, яка виникає, коли людина не може самовизначитися: їй здається, що вона вже не та, ким була колись, але ще не стала кимось іншим. Маргінальність породжують різні перехідні періоди в житті людини. У якийсь момент з маргінальністю зіштовхуються іммігранти-емігранти, а також ті, кому довелося змінити клас, школу чи роботу. Образно кажучи, людина, що опинилася між двох етапів, почуває себе приблизно як той, хто сидить на підлозі поміж двох стільців і не може обрати, на який сісти. На підлозі сидіти погано, особливо, якщо решта сидить на стільцях. Людині це здається несправедливим, і вона стає похмурою й лабільною, дратівливою через дрібниці, різко відповідає, мислить негативно й говорить дурниці, сама не розуміючи кому й навіщо. Якщо не вдасться подолати маргінальність, людина може піти в себе, стати відлюдькуватою, втратити надію.

  Наприклад, якщо когось щойно взяли на роботу, дуже важливо представити йому нових колег (а не навпаки!), влаштувати неформальну зустріч, щоб новачок міг пошвидше подолати ніяковість, відчути тепло, довіру й те, що на новому місці його сприйняли як свого.

  Фрустрація — це напруга, що виникає, коли людина отримує заскладні для виконання завдання, коли в неї забагато обов’язків або вони для неї вкрай неприємні, а також коли їй зрештою соромно за їх виконання. Некомпетентність і неадекватність також можуть викликати стан фрустрації.

  Занадто велике навантаження може призвести до того, що людина вигорить, стане невротичною й агресивною, зокрема може проявляти агресію до себе й своїх близьких. Усе це є однією з причин сімейного насильства. Для пом’якшення фрустрації люди вживають наркотичні засоби, але під впливом наркотичного чи алкогольного сп’яніння поводяться збайдужіло й грубо.

  Дисидентство — це напруга, яка виникає, коли середовище чи те, що в ньому відбувається, принципово неприйнятні для людини. Дисиденти — це особи, які не визнають чинний державний устрій, бунтують з приводу практичного всього, що відбувається в цій державі, оскільки не вважають можливим для себе вдосконалення неморальної системи, яка стала геть непридатною. Дисидент бачить вихід лише в кардинальних змінах.

  Щоб досягнути успіху, дисиденти борються як проти неморальності, так і за формування потрібного становища. Необхідною вважається діяльність в обох напрямках. Бравада і зухвалість дисидентів є суттєвою передумовою суспільної діяльності, але для досягнення успіху самої лише бравади недостатньо. Без теоретичних, методологічних і методичних основ можна залучати лише дуже нерозумних людей, але неможливо збудувати державу, у якій народу жилося б добре.

  [1] Переклад Дмитра Білоуса.