РОЗДІЛ 4: СУСПІЛЬСТВО

Суспільство — це історично утворена форма співіснування людей, сукупність соціальних зв’язків та інституцій.
Для громадянина держава є макросередовищем, упорядкованим, з одного боку, неписаними правилами, а з іншого — формальними правилами й законами, для виконання яких створено адміністративну структуру.

4.0. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Суспільство є історично утвореною формою співіснування людей, а також сукупністю соціальних зв’язків та інституцій, що виникають у ній. У кожній державі суспільні зв’язки оформлені як горизонтально, так і вертикально, досягнуто як адміністративну, так і культурну субординацію; у кращому випадку — також наявні прямий і зворотний зв’язок, публічність і супутній їй соціальний контроль.

Суспільство характеризує наступництво поколінь, працездатність людей, духовність, старанність, послідовність, повага до професіоналізму, дбайливе ставлення до таланту, елементарна й функціональна грамотність (див. 2.7.).

Характеристики суспільства: відсоток зайнятих продуктивною діяльністю, відсоток охочих навчатися протягом усього життя, відсоток учасників творчого процесу, відсоток тих, хто поважає неписані закони тощо, а також відсоток брехунів, злочинців, осіб, що ведуть паразитичний спосіб життя, плазують, перебувають у полоні сурогатів, і до того ж відсоток усіляких -істів і -фобів (див. рис. 4.0.1.).

Суспільство та його підсистеми характеризують готовність до співпраці, охорона природи, дбайливе ставлення до мови, догляд за дітьми і літніми людьми (див. рис. 4.0.2.).

Суспільство характеризує віра в майбутнє, рівень відчуження і дистанціювання (див. 3.3.), еміграція, народжуваність (див. 13.2.) та стабільність інституту сім’ї. Показниками якості суспільства також є тривалість життя й кількість прожитих у цілковитому здоров’ї років.

Суспільство можна охарактеризувати по-різному, розглядаючи соціальні шари, інституційну, майнову, вікову, освітню, ціннісну структури та інші характеристики. З одного боку, ми можемо побачити обумовлений різними ознаками зріз суспільства, з іншого — отримуємо нагоду роздивитися, як люди почуваються в суспільстві та як наблизитися до різних факторів впливу, зв’язків, формування політик.

Часто до суспільних наук зараховують демографію. Проте демографи оперують лише деякими характеристиками, залишаючи поза увагою й аналізом важливі явища, що характеризують народонаселення. Соціологи також здебільшого обмежуються описами, які не можна назвати науковими працями. Часто під суспільством помилково мають на увазі економіку.

Вважаємо за потрібне нагадати, що наукове дослідження має починатися із запитання «чому?» і як свій об’єкт розглядати проблему в статиці й динаміці.

ГРОМАДЯНИ Й СУСПІЛЬСТВО

Як вже було зазначено, всі люди є членами суспільства й представниками культури. Оскільки цю книгу адресовано тим, хто хотів би поводитися як громадянин, у цьому розділі ми розглянемо суспільство передусім з погляду громадянина. Хтось сторонній може обговорювати перспективи й майбутнє вашої країни, проте відповідальними за це майбутнє є самі громадяни, частина з яких посідає високі посади. Потрібно пам’ятати, що світ стає дедалі глобальнішим, а проте потреби великих країн не зменшуються.

За наявності яких передумов кожен громадянин міг би брати реальну участь у формуванні майбутнього своєї країни?

Хто не знає про те, що захисту потребують як держава і народ, так і природа з культурою, а також усі цінності культури?! Проте невідомо, від кого чи чого їх потрібно захищати. Так само, як у минулому було заборонено називати своїми іменами небезпечні явища або речі («щоб не накликати біду»), зараз чомусь стало звичайною справою вигадувати ухильні вирази й формулювання в розмові про неприйнятні в суспільстві явища й девіантну поведінку, приховуючи у такий спосіб саму суть негативних процесів.

Ми не знаємо, які віруси загрожують незалежності й національній самосвідомості, системі охорони здоров’я і системі освіти, а також системам комунікації, економіки, культури, сільського господарства, науки і т. ін. Для того, щоб захист ключових цінностей суспільства був ефективним, а також щоб змінити те, що надалі терпіти неможливо, потрібно уявляти суспільство як ціле, як систему. Потрібно знати не тільки поточні обставини й становище, а й те, від чого залежать ці обставини та становище, а також якими є фактори їх зміни й збереження. Критерієм оцінки обставин і становища є ситуація, у якій люди опинилися (див. 3.2.).

Важливо пам’ятати, що в суспільстві можна довго «шуміти», намагаючись змінити якийсь один (будь-який) фактор, — але це не має особливого сенсу, адже щоб спровокувати зміни, потрібно змінити систему. У наші часи несистемна діяльність є ганебною й сміховинною.

ЩО ХАРАКТЕРИЗУЄ ОСВІЧЕНЕ СУСПІЛЬСТВО?

У публічному просторі прийнято говорити й писати про освічене суспільство, але досі незрозуміло, яке суспільство можна вважати освіченим (які в нього мають бути ознаки). Немає сумніву, що таке суспільство має спиратися на правду й справедливість як на свої базові поняття. У ньому немає місця обману: громадяни можуть бути впевнені в тому, що всі навколо говорять те, про що насправді думають, і роблять те, що кажуть.

• Толерантність або примирення, так само як і зміни, не можуть бути цілями!
• Ціллю може бути або збереження життєвого середовища, або новий, якісно досконаліший стан, досягнутий завдяки оновленням.

Чи освічене наше суспільство, і якщо ні — то яким воно має бути, щоб його можна було назвати освіченим?

Ще невідомо, у який спосіб громадяни могли б сприяти руху, що призвів би до формування освіченого суспільства.

Усі ми чули й читали, що суспільство має бути відкритим, толерантним, постійно змінюватися. Але в житті все не так просто!

Громадяни мають пильнувати, до кого й до чого бути відкритими, а перед ким закриватися на всі замки. Усе це стосується і толерантності.

Толерантно ставитися можна до всього морального — того, що відповідає культурним цінностям і формальними законам, які відображають сформульовані в Конституції ідеали. Наївність не є чеснотою! Люди, які вважають себе громадянами, легко зрозуміють, до кого варто бути толерантним і дбайливим, а до кого слід бути нетерпимим.

Толерантність чи примирення, так само як і зміни, не можуть бути цілями!

Ціллю може бути або збереження життєвого середовища, або новий, якісно досконаліший стан, досягнутий завдяки оновленням.

В освіченому суспільстві:

• розрізняють такі поняття, як знання, думка, мрія, вірування тощо (див. 2.8.), і дбають про те, щоб їх не плутали між собою;
• підбираючи персонал або підвищуючи когось на посаді, враховують освіченість, поінформованість і досвід, необхідні для задовільного виконання обов’язків у конкретній сфері;
• у претендента на будь-яку посаду — кандидата в депутати або радника — є почуття обов’язку і відповідальності, доведене під час публічного конкурсу, що передував призначенню;
• підвищення допустиме лише в тому разі, якщо людина добре справлялася з поточними обов’язками і добре підготовлена до виконання обов’язків на новому робочому місці, а також якщо їй вдалося знайти відповідного фахівця на свою колишню посаду. Новий фахівець має відповідати таким критеріям: творчий підхід, старанність, вимогливість, компетентність, відданість професії, готовність допомогти і т. ін.;
• до кожного правового акту додається пояснення, у якому сформульовано піддану регулюванню суперечність як проблему разом із вартими довіри аналізом, узагальненням і висновками.

ІСТИННА ПРОБЛЕМНА СИТУАЦІЯ ВИБОРУ

У суспільстві, яке вважають нормальним, люди почуваються в істинній проблемній ситуації вибору. В абсурдній примусовій ситуації не варто сподіватися, що хтось стане будувати довгострокові плани (див. 3.2.).

Людина відчуває себе в проблемній ситуації, якщо в неї є:

• варте довіри знання про справжнє становище (обставини, ситуації) і його фактори;
• чітке уявлення про те, що могло би бути і що має бути;
• активне ставлення (тобто небайдужість) до суперечності між дійсним і бажаним станом (див. також рис. 0.3.3.).

Спираючись на ці передумови, маючи певну підготовку й діючи послідовно, можливо:

• сформулювати проблему: у чому відмінність дійсного від бажаного, у чому суперечність чи різниця, як у статиці, так і в динаміці;
• з’ясувати фактори (причини, а іноді й причини причин) появи, існування-поглиблення-розширення цієї проблеми; NB! Фактори можуть бути поза тим рівнем регуляції й керування (див. 7.2.), на якому проявляється усвідомлена як проблема суперечність;
• створити систему заходів для зменшення або усунення факторів–перешкод, а також для створення та зміцнення потрібних чинників;
• організувати співробітництво на принципах довіри, у якому б народжувалася синергія;
• скласти інноваційні програми і подумати, як налагодити їхній прямий і зворотний зв’язок (див. 6.2.);
• встановити зв’язок і тримати інших у курсі своїх справ, а себе — в курсі справ інших;
• постійно перебувати в процесі навчання, дослідження, творення.

• У суспільстві, яке вважають нормальним, люди відчувають себе в істинній проблемній ситуації вибору.
• У брехливому суспільстві люди відчувають, що потрапили в ігрову або абсурдну примусову ситуацію.

Усюди що-небудь може піти не так. Не треба боятися зробити для своєї батьківщини забагато хорошого. Слід пильнувати й зауважувати великі та малі упущення й учитися формулювати їх у вигляді проблем. Для початку було б доречно заглибитися безпосередньо у своє життєве, робоче та/або навчальне середовище, щоб змістовно його проаналізувати й виявити в ньому гарне й погане разом із причинами. За створення системи заходів варто братися тільки після усвідомлення цих причин.

Синергія — це психічний потенціал, що формується як результат процесу взаємного духовного й інтелектуального збагачення.

NB! Потрібні заходи двох видів: 1) для зменшення причин проблем; 2) для створення передумов формування задовільного становища.

Все, що станеться після цього, називають розв’язанням проблеми.

• Проблеми бувають тільки у людей — у їхній свідомості. Більше ніде проблем немає.
• Вирішити проблеми не можна — можливо створити передумови для вирішення проблем.

ЩО ХАРАКТЕРИЗУЄ ПОБУДОВАНЕ НА ОБМАНІ (БРЕХЛИВЕ) СУСПІЛЬСТВО?

Суспільство, у якому в Конституції задекларовано безліч прав і сказано, що громадяни є носіями вищої влади, але насправді не мають змоги цими правами скористатися, називають брехливим суспільством.

Людина, недостатньо освічена, досвідчена і поінформована (зокрема тому, що немає такої можливості) для того, щоб орієнтуватися в суспільстві та брати участь у формуванні рішень, яку, проте, закликають проголосувати або ухвалити будь-які рішення, відчуває себе в ігровій або абсурдній примусовій ситуації (див. 3.2.).

Обидві ситуації небезпечні та є витонченими методами руйнування особистості.

У брехливому суспільстві називають:

• освітою — створюване і пропоноване в навчальних закладах;
• культурою — створюване і подане підвідомчими Міністерству культури установами;
• наукою — те, що відбувається в університетах;
• вибором — голосування на виборах;
• нарадою — спільні посиденьки і вислуховування спікерів.

Людей, які виявилися причетними до схем з обманом, переважно характеризує апатія. Але можуть виникнути й агресія, божевілля, марнотратне ставлення до природи та культури, безконтрольне марнування часу й життя (див. 3.3.). Складно передбачити, як далеко підуть ті, хто намагається зруйнувати віру людей у себе та державу.

Цю діяльність може зупинити тільки носій вищої влади — народ — шляхом принципової поведінки в період виборів. Якщо народ не готовий бути вимогливим, то в нього, взагалі-то, немає й права висловлювати невдоволення.

Ознаки брехливого суспільства:

• Звичка таїтися, скритність.
• Лукавство, коли говорять одне, думають інше, роблять третє.
• Ухвалення несамостійних рішень — оформлення вирішеного іншими в іншому місці як рішення.
• Безпідставна структура авторитетів; замість компетентності враховується лояльність.
• Ціллю називають діяльність, а не результат, зокрема називають:
  • освітою — створене і пропоноване в навчальних закладах;
  • культурою — створене і подане підвідомчими Міністерству культури установами;
  • наукою — те, що відбувається в університетах;
  • вибором — голосування на виборах;
  • нарадою — спільні посиденьки і вислуховування спікерів.
• Діяльність передбачає лише форму, а не зміст.
• Достовірність даних не підлягає обговоренню.
• Замість об’єктивності панує свавілля (довільні, принципово необґрунтовані рішення називають «політичними рішеннями»).
• Замість інформації поширюється інфошум, політтехнологи пропонують суспільству «передовий досвід» і «хороші» новини.
• Прагнення уникати наукових досліджень у суспільній галузі — замість них замовляють і влаштовують опитування й описи. Особи, що захопили владу, намагаються зробити все можливе, щоб уникнути формулювання проблем і розгляду причин їх виникнення (збереження, поглиблення, розширення).
• Будують повітряні замки (складають «стратегії» і «плани розвитку») і дають обіцянки, для виконання яких немає потрібних передумов.
• За невиконання обіцянок не передбачено відповідальності та звітності перед будь-ким і будь-коли.

Тому в брехливому суспільстві:

• гадки і знання перебувають на одній шальці терезів;
• сплутано курси, цілі та засоби;
• не сформульовано принципи діяльності;
• оцінки дають довільно, без будь-якої системи критеріїв;
• обіцянки сформульовано з метою сподобатися виборцям, а не з метою реального виконання.

4.1. МОБІЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ

Мобільність людей є однією з характеристик суспільства. Маємо на увазі як фізичну (з села в місто, з півночі на південь, з однієї держави в іншу), так і кар’єрну (вертикальну) мобільність. Людину час підвищити на посаді (див. також 2.1.), коли в неї сформувалася потенційна готовність до більш відповідальної діяльності; коли стосунки з іншими не тільки адекватні й вимогливі, а й чесні, доброзичливі та довірливі; коли переважає взаємна підтримка і повага; коли сформувалася здатність відрізняти помилки від нещасних випадків і свинства; коли у процесі спілкування народжується синергія, наснага і віра.

Потрібно враховувати професійні знання, вміння й досвід, та не варто вважати їх достатньою підставою для підвищення. Передумовою підвищення не може бути відданість або бажання змовницьки промовчати тоді, коли необхідно чітко висловити свою позицію.

Варто повторити сказане раніше: потрібно бути вкрай обережними, підвищуючи осіб із комплексами. Серед них багато хто дуже активний і на словах готовий гори звернути. Люди, виховані як об’єкти маніпуляції (див. рис. 6.0.1.), не вміють і не хочуть жити по-іншому, вважаючи за краще перебувати у когось під боком і самому маніпулювати іншими. Для них звично видавати бажане за дійсне.

Добре, якщо під час підвищення враховують як професійний, так і моральний аспект: культурні зв’язки, чесноти, дбайливе ставлення до батьківщини і природи, патріотичний настрій тощо.

Люди, що потрапили на високу посаду чи стали депутатом випадково або з волі впливових друзів, можуть визнати, що сталося щось ганебне, і почати старанно навчатися й думати. Чи навпаки — вдати, ніби все так і має бути. Людина, яка не поважає саму себе, зазвичай не поважає й інших, що рано чи пізно викликає моральну кризу.

Суспільство або організація може жити й працювати в кілька разів ефективніше й інтенсивніше, якщо його/її члени є професіоналами зі спільними поглядами, які створюють передумови для успіху одне одного (генерують синергію, цінують ідеї) і зацікавлені роботою в команді.

Люди, які хочуть зрозуміти одне одного, прагнуть досягнути ясності в термінології та концепції, а також зберігати цю ясність надалі. Якщо за наявності спільного світогляду і картини світу взяти ще й схожі курси, то зовсім нескладно сформулювати єдину ціль й обрати відповідні засоби для її досягнення, а також принципи діяльності та критерії оцінки.

• Мобільність є результатом успіху.
• Тупцяння на місці — наслідок безсилля.

ПРОФЕСІЙНА ВИМОГЛИВІСТЬ

Вплив діяльності може бути локальним чи глобальним, публічним чи прихованим, функціональним чи дисфункціональним (відповідно до вимог чи всупереч їм), може проявлятися одразу чи пізніше (див. також рис. 9.5.1.).

Політичні партії зазвичай надають перевагу саме локальному, публічному й негайному впливу, завдяки якому можна буде вважати, що в керівництві партії є правильні люди. Глобальні рішення, що впливають на державу та народ загалом, переважно не найприємніші для народу, а їхні позитивні плоди можуть з’явитися лише роки потому. Ця обставина є причиною, чому громадяни могли б переглянути доцільність убезпечення низки надзвичайно важливих суспільних інституцій (таких, як освіта, наука і культура) від партійно–політичного забарвлення, як свого часу вчинили з питаннями оборони.

Для досягнення глобальних якісних змін потрібно значно більше часу, ніж чотирьохрічний виборчий цикл. Масштабні рішення, покликані призвести до якісних змін, вимагають ретельної підготовки. Рішення виконує народ, якщо керівництво створює й зберігає для цього відповідні передумови. Безсистемний підхід призводить до безглуздого марнування ресурсів і безладу.

Великі рішення можна вважати задовільними, якщо в них заплановано потрібну для оновлення діяльності інфраструктуру. Практика показує, що громадянам слід особливо пильно стежити за цим пунктом.

Принцип, повторюваний в Естонії як мантра, згідно з яким у державі має бути єдина податкова система, призвів до спустошення значних територій, оскільки не було враховано, що ефективність підприємництва є функцією інфраструктури. У місцях із недостатньою чи відсутньою інфраструктурою ефективність підприємництва не може зрівнятися з ефективністю в регіонах із задовільною інфраструктурою.

• Великі рішення можуть стати ефективними лише тоді, коли для їхньої реалізації також створюється інфраструктура.
• Інфраструктура — це система фізичних і організаційних факторів, завдяки яким функціонує соціальна система. У межах одного району це, наприклад: школа, магазин, бібліотека, поштове відділення, народний дім, аптека, лікарня, пожежна частина, поліція, житло, електросистема, інтернет, дорожня мережа тощо.

У будь-якому регіоні до інфраструктури входить, наприклад, школа, церква, магазин, бібліотека, поштове відділення, народний дім, аптека, лікарня, пожежна частина, поліція, житло, електросистема, інтернет, дорожня мережа, система опалення, водопровід та каналізація, побутове обслуговування тощо.

Люди воліють займатися тим, що їм подобається, а не тим, чим слід було б. Дуже зручно не заглиблюватися, бути поверховим і діяти, не враховуючи цілісність. Руйнувати й нічого не робити значно простіше, ніж створювати й зберігати.

Коли рішення диктують інші, немає жодної необхідності бути професіоналом. Тон починають задавати знайомства та підлабузництво. На перший план виходять секретарі (хранителі таємниць, від слова «секрет» — не лише в українській мові, але й, наприклад, в англійській: the secret, секретар — the secretary). У результаті вся діяльність бюрократизується, критерії та принципи виявляються відкинутими вбік, громадськістю починають маніпулювати за допомогою підтасованих даних і вкидання «хороших новин».

4.2. ЗАХИЩЕНІСТЬ ЛЮДЕЙ

Індекс захищеності є одним із показників суспільства. Підготовка із захисту не менш важлива за підготовку з формування самостійних рішень і впевненої діяльності в будь-якій ролі. З готовністю до захисту сусідить почуття впевненості, що створює важливу передумову діяльності у всіх ролях і ситуаціях.

Захищати потрібно все те, що може опинитися в небезпеці.

Захищати потрібно:

• життя;
• мати й дитину;
• тих, хто вже чи ще не спроможний захистити себе самостійно;
• свої та чужі честь і гідність;
• свободу й громадянські права;
• права людини;
• свободу слова й думки.

Потрібно бути уважним, щоб не дати поширитися силам, які загрожують правопорядку, свободі творчості й іншим свободам; щоб не виникали сили, які загрожуватимуть культурі. Захищати потрібно як формальні права (закони), так і неформальні (норми моралі, соціальний контроль). Потрібно захищати державу й усі частини державної інфраструктури.

Особливо потрібно захищати інакодумців і стежити за тим, щоб вони могли і не боялися аргументовано обстоювати свою точку зору. Зважати на різні думки й аргументи корисно під час пошуку якісних рішень, коли ціллю є покращення ситуації, а не приховування своєї діяльності й мотивів, а також перекладання рішень на чужі плечі. Оприлюднення різних думок та їхні аргументації — це один із методів недопущення помилок.

Давньоримська мудрість:
Якщо почув про одноголосне рішення, шукай деспота чи обманщика — хтось із них поруч!

Людей особливо пригнічує й навіть паралізує всіляке шпигунство, стукацтво, доноси та інша подібна діяльність.

Згідно з Конституцією, кожен має свободу слова. Прибічники неморальної поведінки звинувачують тих, хто використовує свободу слова, у виголошенні гнівних промов. Це прийом демагогії — чіпляння ярликів (див. 12.3.). Такий прийом не є ні європейською цінністю, ні захистом європейських цінностей.

Основним захистом є захист, який формує система етичних понять, і соціальний контроль, утілюваний людьми одне щодо одного.

Об’єктів, що потребують захисту (охорони), — безліч. Важливими є охорона природи, захист дітей, захист таланту, захист життя, захист особистості, захист громадян, захист власності, захист авторів, захист тварин, охорона пам’яток старовини, охорона здоров’я, охорона праці, дипломатичний захист, внутрішня і зовнішня безпека, правовий захист, захист родини, захист літніх людей (див. рис. 4.0.2.). Кожен може доповнити цей список і подивитися, наскільки дієвий той чи той захист насправді.

Захист можна назвати задовільним, якщо він водночас є як адміністративним, так і моральним. Основою для нього є захист, який формує система етичних понять, і соціальний контроль, утілюваний людьми одне щодо одного.

У кожного свідомого громадянина нарівні з іншими є право обирати й бути обраним, але якщо ні в кого немає обов’язків створювати необхідні передумови для користування цим правом, то навіть це право стає фіктивним. Для використання громадянських прав потрібно бути достатньо освіченим, поінформованим та досвідченим, щоб орієнтуватися в суспільному та культурному житті. Щодо участі у виборах — важливо розібратися, хто є хто і що депутати насправді обіцяють чи засуджують.

• Обдарованість дається з народженням.
• Талант — це обдарованість, що досягла певного рівня.

Основним багатством суспільства є талант, необхідність дбайливого ставлення до якого ми вже не раз підкреслювали в цій книзі і який у нашому суспільстві поки що не захищений. Більша частина здібностей, на жаль, розвіюється ще до настання шкільного віку в дітей, але й у школі піклування про таланти не є пріоритетом. Щороку з країни за кордон переманюють десятки молодих людей із видатними здібностями. Для виправдання й обґрунтування цієї форми крадіжки проголошують солодкі промови.

У розвинутих країнах скуповування талантів (англ. headhunting) вважають найуспішнішим бізнесом.

4.3. ДЕРЖАВА

Держава — це макросередовище, впорядковане, з одного боку, культурними зв’язками, а з іншого — встановленими правилами. Держава має адміністративну структуру, конституцію, що відповідає державному устрою, і узгоджене з нею законодавство; діє судова влада, законодавча влада й виконавча влада.

Водночас держава є інституційною системою, яка функціонує, змінюється і розвивається чи згасає; служить на благо свого народу чи існує за його рахунок.

Усі державні конституційні інститути та їхні підвідомчі установи (мали б бути!) засновані:

• з метою збереження й захисту народу, культури, усіх культурних цінностей, природи і всіх природних ресурсів, людей і прав людини;
• для справедливого національного і міжнародного співробітництва;
• для збереження і захисту всієї людської системи пізнання;
• для врівноваження порядку й політики, культури й ідеології, а також соціальних, економічних та інших регуляцій.

• Потрібно мати чимало точок зору, щоб розглянути державу.
• Слід враховувати, що держава — це не лише територія, економічний простір і транзитний коридор, а й простір культури, комунікації, життєве середовище.
• Держава — це суб’єкт міжнародної взаємодії та співпраці.
• Держава — це батьківщина, вітчизна, мрія, що єднає покоління.

Значна частина людей служить спільним інтересам і прагне віддавати й робити все можливе заради того, щоб суспільство розвивалося, щоб не лише вони самі, а й інші люди жили гідним життям, а життєве середовище — природа, культура, природні ресурси, культурні цінності — було збережено.

Те, що добре функціонує, потребує дбайливого ставлення, а те, що погано, — змін.

ПОТОЧНИЙ І БАЖАНИЙ СТАН РЕЧЕЙ

Згідно з публічною риторикою, Естонія є демократичною, суверенною, правовою державою. Однак цю заяву не розкрито. Варто знати, за яких умов державу можна називати правовою, демократичною і суверенною.

Тут ми розглянемо державу як проблему (див. рис. 0.3.3.). Для цього потрібно досягнути ясності в тому, що ж характеризує державу (характеристики), якою має бути держава і якою вона є зараз (що вже досягнуто і чого не встигли досягнути). Порівнюючи дані двох образів, ми зможемо з’ясувати, що функціонує в державі вже цілком добре, а що ще не дуже, чого бракує, а що — зайве.

Те, як люди оцінюють державу, здебільшого залежить не від наявного стану речей, а радше від того, наскільки він відповідає очікуванням, надіям і мріям людей.

На основі цих самих характеристик ми можемо скласти уявлення про близьке й далеке майбутнє. Відтак можна перейти до створення (підсилення, зміцнення) системи заходів, яких треба вжити для зменшення (чи усунення) суперечностей.

Така сама логіка — на решті рівнів регуляції. Здатність професійно розбиратися і вдосконалювати описану систему є однією з найважливіших передумов для того, щоб бути громадянином. Орієнтуватися на державному рівні необхідно, але громадянину цього не досить: потрібно продумати, що є актуальним і на інших рівнях регуляції. Щоб зробити аналіз простішим, див. рис. 7.2.1.

Державу характеризують (див. рис. 4. 3.1.):

Територія. Типове уявлення про державу полягає в тому, що вона є територією, яка складається із суші та моря. Сюди ж зараховують природні ресурси, кордон, захист кордону й усю систему забезпечення цілісності території.

Населення. В Естонії немає даних про народонаселення. Дані, які збирає департамент статистики і на основі яких демографи складають графіки й таблиці, дають змогу дізнатися про кількість народжень, смертей, укладених шлюбів і розлучень.

Ці дані намагаються екстраполювати (вирахувати на основі одиничних показників майбутні значення часових рядів) так, ніби суспільне життя проходить фатально, а населення є таким само ресурсом, як поверхневі чи ґрунтові води.

Насправді люди мають думки й почуття, люди творять, вирішують, досліджують, думають, визначають ціль, обирають засоби для її досягнення, встановлюють принципи й можуть нарешті покласти кінець неморальній діяльності. Люди можуть змінити свою поведінку. Все це означає, що безглуздо прогнозувати пов’язані з людьми процеси за допомогою екстраполяції.

Демографія не є наукою. Наука починається з формулювання питання про систему функціональних і причинних зв’язків та їхній вплив, слідом іде пошук зв’язків, на основі яких можна відповісти на запитання «чому?».

Наука про народонаселення має давати відповідь на багато запитань. Демографи не шукають відповіді на запитання на кшталт «чому?», вони лише описують ситуацію. Описи потрібні для формулювання проблем.

Адміністрація. Залежно від рівня, адміністрація може бути державною чи місцевою. Адміністрація потрібна у випадках, коли не функціонує саморегуляція: для реалізації публічної влади, встановлення й охорони порядку, організації розподілу праці, а також для гарантії прав інституцій, організацій і приватних осіб, забезпечення принципу розподілу конституційної влади і т. ін.

Державна адміністрація, тобто відомства, що містять департаменти, мають забезпечити в державі вертикальну регуляцію (згори вниз — від державного рівня до індивіда, і на громадянському рівні — назад вгору до керівництва інституцій). Відомства мають забезпечити підвідомства (департаменти) змогою впливати на процеси, явища й матеріальні цінності, які є в державі.

Важливо, щоб відомства не були єдиними органами з правом дозволяти-забороняти-наказувати. Народ не зобов’язаний служити чиновникам, але обов’язок чиновника полягає в службі народу. Конституцією народу дано чимало прав, і обов’язок чиновника — створити для всіх рівні можливості, щоб користуватися своїми правами.

Горизонтальна регуляція охоплює різні рівні. На державному рівні: президент, якого до війни називали державним старійшиною; держава складається з повітів, на чолі яких мають бути повітові старійшини. Повіти складаються з волостей і міст. Волость очолює волосний старійшина, а місто — мер. У кожної частини міста також є свій старійшина, а в селі — сільський старійшина.

• Інституція — це економічний, державний, політичний, художній чи інший соціальний лад чи традиція. Як медицина й освіта, так і сім’я в широкому сенсі є інституцією.
• Конституційними інституціями в Естонії є Рийґікоґу [1], Президент, Уряд, Банк Естонії, Державний контроль [2], Канцлер юстиції [3], Державний суд.

Сім’я також є рівнем регуляції, а голова сім’ї зобов’язаний відповідати за все те, що в сім’ї зроблено чи не зроблено. Насправді регуляція сім’ї й громади в суспільній теорії ще не впорядкована (див. також 7.2.).

Суб’єкт міжнародного спілкування. У цій ролі держава є суб’єктом (активним началом) і мусить досягнути нормальних відносин з іншими державами й народами, а також забезпечити незалежність і самостійність. Керівникам держави потрібно зробити все можливе як заради збереження державної незалежності, так і з метою коректного виконання зобов’язань. На жаль, різного роду союзництво призводить до поступок у суверенітеті. Самостійно охороняти суверенітет важко (а іноді й неможливо), але вступ до різних оборонних союзів призводить до залежності. Певно, до цього парадоксу слід звикнути.

Простір комунікації. Державі як простору комунікації (див. також 6.0.) належать різні інформаційні канали. Зокрема радіо, телебачення, газети, журнали та інші друковані видання, інтернет, канали усної комунікації тощо.

Комунікації — це зв’язок, що передбачає взаємну активність, без цього комунікація перетворюється виключно на інформування. Якщо дають повідомлення, але не проводять моніторинг, щоб дізнатися, чи прийнято ці повідомлення, як їх сприйняли, чи помітили, якою мірою зрозуміли, і врахували в планування дій, то це не комунікація, а служба масової інформації (див. рис. 6.0.2.). У такому разі невідомо навіть, чи стало повідомлення інформацією взагалі. Система комунікації є передумовою розвитку державу і водночас — показником рівня розвитку.

• Згідно з Конституцією народ має багато прав.
• Обов’язок чиновника — створити для всіх рівні можливості, щоб користуватися своїми правами.
• Народ не зобов’язаний служити чиновнику, обов’язок чиновника полягає в службі народу.

Економічний простір. Виробництво й споживання, фінансовий сектор (бюджет, податки, фінансова допомога та інвестиції), банки, будівництво, торгівля, транспорт і т. ін., а також зв’язки між ними є об’єктами економічної регуляції. Економіка — це абстракція, система відносних чисел. Економіка є передумовою будь-якої діяльності та є одним із показників рівня розвитку.

Людина, яка хоче бути громадянином, має досягнути такого рівня, на якому буде здатна зрозуміти, що, займаючись лише економікою, неможливо цю саму економіку налагодити й удосконалити. Для досягнення економічного успіху потрібно займатися всім (!), від чого залежить економіка. Несистемна діяльність не може бути ефективною. У суспільстві жоден фактор не може бути таким сильним, щоб самостійно забезпечити економічний ріст. Водночас кожен фактор такий сильний, що його відсутність може позбавити сенсу все інше. Наприклад, якщо платити робітникам сміховинну зарплатню, неможливо досягнути високої ефективності — люди працюватимуть абияк або ж зовсім підуть. Спочатку підуть професіонали, а всі, хто залишиться, не будуть спроможними на продуктивну діяльність.

Приблизно тоді ж, коли всохли (було скорочено) суспільні науки, на фікцію перетворилося й професійне навчання дорослих. Сьогодні має бути зрозуміло, що економія на курсах підвищення кваліфікації персоналу зрештою призведе до печальної картини (аж до втрати вітальності).

Наслідком економічного застою в державі загалом є масова еміграція і низька народжуваність (див. 13).

• Займаючись лише економікою, неможливо цю саму економіку налагодити й удосконалити.
• Для досягнення економічного успіху потрібно займатися всім (!), від чого залежить економіка.

Простір культури формують цінності й норми, міфи й табу, настанови й стосунки, що впорядковують тип мислення і поведінки людини (див. також 5), зокрема взаємозв’язки і взаємодію (див. 6.1.). У центрі національної культури є рідна мова, і довкола неї все красиве й особливе, гармонійне, чудове ціле. Культура помітна в кожному погляді й доторку, усмішці й подиху, здивуванні й переляку. Культурний зв’язок забезпечує можливість розуміти й усвідомлювати, зберігати минуле, теперішнє й майбутнє одне в одному й поруч водночас.

Батьківщина. Батьківщина — це таке місце, яке ми вважаємо найкращим для себе середовищем проживання, місце, у якому ми хотіли б перебувати й жити, яке прагнули б берегти й охороняти. Батьківщина — це святе. Батьківщині не можна шкодити, нею не можна поступатися! Заради самостійності було пережито злидні й страждання, але завжди була віра в те, що жадібність і тупість ніколи не стануть дороговказом.

Прийнятною можна вважати таку якість життя, яка не надто поступається рівню життя в інших країнах і задовольняє потреби тих, хто отримує середню зарплату і пенсію. Таку країну можна з гордістю назвати батьківщиною.

Зв’язок. У кожного громадянина має бути можливість отримувати інформацію про те, що досягнуто із запланованих керівництвом заходів, які успіхи людей у різних сферах, регіонах і галузях. Кожен громадянин має намагатися бути не тільки в курсі того, що добре, а й у курсі можливих небезпек, також володіти інформацією про результати та наслідки своєї діяльності та впливу зовнішніх сил. Для орієнтації потрібні прогнози й сценарії (уявлення про можливе майбутнє).

Прямий і зворотний зв’язок. На прийнятному рівні всі рішення, ухвалені на благо свого народу, формують систему, у якій результат кожного рішення і запущений для його втілення процес (т. зв. «вихід») слугують «входом» для подальших процесів або рішень. Для цього процеси й рішення мусять мати прямий і зворотний зв’язок. Інакше буде складно дотримуватися курсу і мало що вдасться з цілеспрямованої діяльності. Саморегуляція також не функціонує без зворотного зв’язку. За відсутності прямого зв’язку зникає продуманість, а за відсутності зворотного зв’язку — керованість, і все суспільство може зруйнуватися (див. 6.2.).

[1] Рийґікоґу — парламент Естонської республіки. — Прим. пер.
[2] Державний контроль — незалежна установа в Естонії, що відповідає за державний фінансовий контроль. — Прим. пер.
[3] Канцлер юстиції — незалежна посадова особа в Естонії, що відповідає за нагляд за конституційністю й законністю нормативно-правових актів, виданих органами законодавчої, виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; також виконує функції омбудсмена. — Прим. пер.

РЕГУЛЯЦІЮ НЕ МОЖНА ПЕРЕРИВАТИ

Важливо пам’ятати: якщо в державі відсутній один із рівнів регуляції, може виникнути розрив, через що держава не зможе бути ефективною. Говорячи про адміністративну реформу, в Естонії переважно мають на увазі управлінський рівень і зменшення кількості чиновників чи їх переміщення, а також об’єднання-розділення адміністративних одиниць. Не буде перебільшенням сказати, що через проведення адміністративно-територіальної реформи в Естонії 2017 року по суті було ліквідовано органи місцевого самоврядування. У багатьох місцях виникли розриви в культурі, а це загрожує руйнуванням місцевого ідентитету.

З погляду Конституції місцеве самоврядування є незалежною одиницею, а не об’єктом маніпуляції чиновників. Але тепер уся адміністративна система ніби навмисно перемішана. Естонська адміністративна реформа, яку планували як реформу місцевого самоврядування, стане уроком усьому світу: ось що станеться, якщо неуки отримають право проведення загальнодержавної інновації. У містах є міські збори, у волостях — волосні збори, а на рівні повітів немає нічого. Через цей розрив не може функціонувати ні нормальна вертикальна, ні горизонтальна регуляція.

Конституція Естонської Республіки (Стаття 154):
Вирішенням усіх питань місцевого життя і його облаштуванням займається місцеве самоврядування, що діє самостійно на основі законів.

Життєве середовище формується на основі єдності горизонтальної та вертикальної регуляції, а не під впливом лише однієї з них. Реформатори спробували замість повітового рівня створити якийсь сурогат, права-обов’язки і відповідальність якого ніяк не визначені — вже понад рік після впровадження змін.

Якщо починати щось змінювати, завжди потрібно пам’ятати, що Естонія не є великою державою і наслідувати більші країни нам не варто. У нас не має бути такий самий набір посад, посольств, міністерств, як у великих держав, і в сумі в три-чотири рази більша кількість чиновників, ніж вважають нормальним у невеликих країнах.

На жаль, потреба в кількості чиновників зростає, бо ті, що вже обіймають посади, не справляються з покладеними на них завданнями. Збільшенням кількості неуків питання не вирішиш. Потрібно надати чиновникам і радникам можливість професійного навчання. Точніше, потрібно впровадити регулярну атестацію для чиновників і радників та акредитацію державних установ і відомств. Обов’язково й терміново потрібно переглянути статус канцлерів.

Права, обов’язки і сферу відповідальності канцлерів, міністрів і віце-канцлерів потрібно оприлюднити.

СТРУКТУРА ДЕРЖАВИ МАЄ ВИРІШАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ

Взаємозв’язки між чиновниками й депутатами в Естонії, як і раніше, мають характер невизначеності на всіх рівнях. Згідно з Конституцією, має бути забезпечено розподіл влади. Рийґікоґу як законодавча інституція має не лише права, а й обов’язок здійснювати вищий нагляд над усіма конституційними інститутами і тим, як вони впливають на суспільство й державу. Рийґікоґу призначає на посади керівників цих інституцій і (за необхідності) відкликає їх.

Виконавча влада звітує перед законодавчою, а не навпаки. Уряд звітує перед парламентом. Міське і волосне правління (має бути!) підзвітне відповідно міським і волосним зборам. Але на практиці часто виходить навпаки. А чому так стається — хай кожен думає сам.

Державні та муніципальні чиновники зазвичай мають доволі великий досвід і часто проходять навчання на різноманітних курсах, а от усілякі депутати, які з’являються і йдуть, лише зрідка уявляють, що вони мусили б знати і вміти для того, щоб взагалі зрозуміти передумови своєї діяльності. Не кажучи вже про розуміння того, що потрібно досягнути на державному та на муніципальному рівнях.

Якщо об’єкти керування й середовище не змодельовані, а проблеми, критерії та їхні оцінки й принципи діяльності не сформульовані, то вся діяльність хоч-не-хоч буде дилетантською, і тоді не варто дивуватися її неефективності. У такому разі ціллю стає сама діяльність, а люди перетворюються на засіб її досягнення. Чиновники збиратимуть і розподілятимуть фінанси, встановлюватимуть заборони й видаватимуть дозволи. Більшість із них не може нічого обіцяти, але практично всі можуть затягувати з рішеннями, сумніватися й узгоджувати, перекладаючи папери з однієї шухляди в іншу так довго, що посередник виснажиться. Рекорди із затягування діловодства встановлюють суди.

На територіальному рівні функціонують одні системи, на функціональному — інші, але їхні дії мають бути узгодженими. Громадяни мають пильнувати, щоб Естонія не опинилася на шляху, що призвів би її до авторитаризму. Не треба остерігатися, що громадянин може зробити чогось забагато чи занадто добре для зміцнення громадянського суспільства.

Ті, хто не хоче, щоб Естонія опинилася на шляху до авторитарного устрою, мають вимагати:

• дотримання принципів громадянського суспільства;
• дотримання основних громадянських прав, зокрема — свободи слова й свободи думки.

ПЕРЕДУМОВИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ АКТИВНОСТІ

Звісно, народ хоче брати участь у суспільному й культурному житті. Проте участь не може полягати у відвіданні й слуханні. Для того щоб по-справжньому (а не жартома!) брати участь в обговореннях і представляти свою точку зору, потрібно бути таким компетентним, щоб мати моральне право відчувати себе громадянином — суб’єктом, до якого слід прислуховуватися і на думку якого потрібно зважатим. NB! Професійність, звісно, потрібна, але також треба бути чесним, справедливим, послідовним тощо.

Якщо людина хоче, щоб на неї зважали, вона має попередньо зробити все можливе для формування своєї обізнаності — принаймні в тій сфері, в обговоренні якої вона хотіла би брати участь (див. 1.7.).

• Підготовка в громадській сфері потрібна кожній людині!
• Інакше неможливо буде користуватися конституційними правами, зокрема обирати й бути обраним.

Для орієнтування в суспільстві та висловлення думок, оцінок, пропозицій-побажань щодо того, що відбувається в соціумі, потрібно разом обміркувати всі хоч трохи можливі варіанти, враховуючи мінуси й плюси кожного з них. Після цього вже не дуже складно відкинути геть нікудишні варіанти й обрати серед тих, що залишилися, найкращий. Обраний варіант, звісно ж, усім слід за нагоди швидко, коротко і ясно описати, аргументувавши причини його переваги.

Власне кажучи, все населення має право поводитися як громадяни, але за відсутності підготовки і поінформованості, потрібної для участі у формуванні рішень, це право буде фіктивним.

САМОРЕГУЛЯТИВНІСТЬ НЕ МОЖЕ ФУНКЦІОНУВАТИ, ЯКЩО…

Уже було згадано, чому держава без прямого й зворотного зв’язку принципово не може функціонувати саморегулятивно й бути керованою. Те ж саме можна сказати про частини й підсистеми суспільства. У такому разі в керівників буде змога проводити збори, розподіляти фінансування, дозволяти і забороняти, виголошувати вітальні промови, відкривати щойно завершені будівельні проекти, роз’їжджати по різноманітних змаганнях і дивитися, чим зайняті люди. Все це видимість, але не сутність.

• Те, що добре працює, слід зміцнювати, берегти й захищати.
• Діяльність, наслідки якої неприйнятні, потрібно припинити.
• Все, що не в порядку, потрібно виправити.

Депутати та чиновники можуть завжди бути чимось зайнятими й намагатися в тому чи тому місці виправляти, а також повчати тих, хто, на їхню думку, перетнув межу. Оскільки жоден із них ні за що не відповідає, то й нема чого остерігатися, крім того, що про їхню некомпетентність і неспроможність дізнаються.

Механічні системи (наприклад, парова машина) можуть функціонувати саморегулятивно завдяки негативному зворотному зв’язку; у соціальних системах важливий як негативний, так і позитивний зворотний зв’язок: те, що добре працює, слід зміцнювати, берегти й захищати. Діяльність, наслідки якої неприйнятні, потрібно припинити, а все, що не в порядку, — виправити, не «коли-небудь» і «можливо», а одразу і як слід! Без зворотного зв’язку не може існувати й розвиватися жодна саморегулятивна система.

Об’єктом керування можуть бути процеси (див. 2.9.). Державою (як і фабрикою, містом чи відомством) не можна керувати. Керувати можна лише деякими процесами в державі (місті, відомстві тощо).

Держава є не просто простором комунікації, права, культури, економіки тощо, а системою, яка функціонує, змінюється й розвивається за своїми (незмінними) законами. Всі закони втілюються у закономірностях. Люди можуть трохи (а час від часу й достатньо сильно) впливати на те, що відбувається в суспільстві, зокрема, сприяти чомусь чи ставати на заваді.

Держава може функціонувати, змінюватися й розвиватися залежно від внутрішніх і зовнішніх факторів, частина з яких втілюється публічно, частина впливає приховано, частина — прямо, частина — опосередковано, локально чи глобально.

4.4. НАРОД

Населення — це сукупність чи популяція людей на землі чи якійсь певній території — на континенті, у країні, у регіоні чи якомусь адміністративно-територіальному підрозділі. Населення характеризують за національною, віковою, ґендерною, медичною, освітньою та іншою структурою, а також за працьовитістю, криміногенністю, способом, стилем і ритмом життя, життєвою силою, мобільністю, інтеграцією, народжуваністю, кількістю прожитих у здоров’ї років, надією, вірою в себе й своє майбутнє.

Народ — люди, які живуть на одній території (у країні, у регіоні). Народом також вважають людей, яких об’єднує спільна мова, спосіб життя й релігія. Більшість естонського народу живе в Естонії, але багато естонців живе також у Фінляндії, Росії, Швеції, Канаді, США, Австралії тощо. Можна говорити про громади, об’єднавчою рисою яких є спільні пізнання й прагнення, а також про народи, які розрізняються за певними характерними ознаками: північний, лісовий чи гірський народ, кочовий, міський чи сільський, корінний і трудовий народ, споріднені народи, християни, мусульмани тощо.

Національність — етнічна належність людей; ідентитет, у створенні якого свою роль відіграють мова, культура, віра, історичний досвід, перекази і т. ін. Національність не визначають передусім за родовою ознакою. Національність — це самовизначення, яким суб’єкт пов’язує (ідентифікує) себе з оточенням. У формуванні й збереженні національної самосвідомості важливу роль відіграє все життєве середовище, зокрема всі інституції, де проходить навчання й виховання, де формується досвід, базований на звичаях, моралі, традиціях, цінностях, нормах, міфах і табу, а також уявленнях про доброчесність. Свою роль у формуванні національності й відчуття належності до національності відіграють віра й вірування, символи та коди (див. 2.3.).

У державі живуть люди, кожен зі своїми правами, обов’язками й відповідальністю (див. також рис. 4.3.1.).

Народ — це сукупність людей, які

• населяють здебільшого якусь територію;
• є спільнотою, що усвідомлює свою єдність та ідентичність і складається з представників спільного етнічного походження, а також має спільну мову, культуру й релігію.

НОСІЙ ВИЩОЇ ВЛАДИ

Народ — це не просто платник податків. Як носій вищої влади народ має бути таким освіченим, поінформованим і досвідченим, щоб кожен — як громадянин (суб’єкт само- й соціального управління) — міг брати участь в обговореннях, рішеннях і в такому виконанні рішень, яке можна було б (публічно) назвати слушним, а також брати участь в оцінці якості результатів, розподілі прибутків, плануванні нових інвестицій і т. ін. Про більшу частку народу сьогодні можна сказати, що вона бере участь у рішеннях суспільних і культурних питань приблизно тою самою мірою, якою комар зóрює поле, сидячи на загривку в бика.

Конституція Естонської Республіки (Стаття 1):
Естонія — самостійна й незалежна демократична республіка, де носієм верховної влади є народ.

У цій книзі вже не раз було сказано про безпідставну структуру авторитетів, що є суспільно-небезпечним явищем, яке породжує скритність, кругову поруку, претензійність і непрофесіоналізм. Наприкінці 1980-х років ми почали будувати Естонію як державу, у якій структура авторитетів була б обґрунтованою й де усюди б панувала відкритість. Що ж сталося? До влади прийшли партії. Партії були біля керма й готові залишатися там безкінечно. Коли володієш технологіями проведення кампаній з обдурювання громадськості, втриматися при владі не дуже складно, хоча й досить дорого.

Якби в партіях було дозволено говорити тільки правду, а балотуватися могли б лише люди, які розуміють, куди вони балотуються, виборча кампанія обходилася б набагато дешевше. Тоді зникла б необхідність вишукувати перед виборами й заманювати у свої списки популярних людей — тих, хто частіше за інших миготів на телебаченні й виходив на сцену, як-от: спортсмени, актори, телеведучі й т. ін. Усім відомо, що укомплектований у такий спосіб парламент може здебільшого виступати лише в ролі гумової печатки, виконуючи приписи уряду. Про це вже не раз говорили й писали. На жаль, кругова порука осіб, що звикли до привілеїв, настільки міцна, а усвідомлена активність громадян настільки слабка, що все залишається без змін.

Хоч як урочисто це звучить, але, справді, святим обов’язком парламенту, уряду та інших конституційних інститутів є (має бути!) служіння своєму народові.

Відомому своїми гострими каламбурами Вінстону Черчиллю належить вислів: «Якби від виборів щось залежало, їх би вже давним-давно заборонили».

Вибори можуть відбуватися лише тоді, коли є ті, кого можна було б обрати, тобто люди, які розуміють, що влада — це не привілей, а важка ноша, яку супроводжує серйозна відповідальність. Обраний має бути в змозі охопити й зрозуміти своїм розумом державу як ціле: людей і численні спільноти, життя і життєве середовище. Він повинен бути готовий віддано, відповідально й сумлінно служити своєму народу, берегти й захищати його.

Вибори можливі, якщо народ також розуміє, що виборче право супроводжує реальна, справжня, серйозна відповідальність кожної людини за майбутнє держави, а республіканська виборча комісія організовує вибори відповідно до Конституції: у правильний час і відповідно до статті 60, у якій сказано, що вибори є загальними, рівними й прямими, а голосування проводиться таємно.

• Вимога Конституції, згідно з якою вибори мають бути стандартизованими, означає, що виборча процедура має бути однаковою для всіх.
• Шахрайства на виборах можна уникнути, зробивши вибори відкритими.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Є І В КАНДИДАТІВ, І У ВИБОРЦІВ

Слово «рівний» не означає, що в кожного виборця на виборах є один голос, а передбачає, що всі виборці мають поводитися на виборах однаково: показати на виборчій дільниці документ, що засвідчує особу, отримати бюлетень, відмітити в кабіні свій вибір і опустити бюлетень в урну для голосування. Усе. Тим, хто хворіє або не може з якоїсь іншої причини з’явитися на виборчу дільницю, урну для голосування приносять додому. В усьому іншому домашня виборча процедура має проходити точно так, як передбачено Конституцією. Слово «таємно» тут позначає те, що виборець, заповнюючи бюлетень, має перебувати на самоті, щоб уникнути впливу сторонніх людей, присутність яких в одному з виборцем приміщенні на момент виборів виключено.

Якщо ці вимоги на практиці не можуть (не хочуть) виконувати, слід приступити до внесення змін до Конституції й впровадження принципу відкритих виборів, згідно з яким у всіх охочих була б можливість подивитися, хто за кого проголосував. Цей захід також запобіг би масовим маніпуляціям і шахрайствам.

Народ, разом із журналістами, має бути значно вимогливішим і не вважати за партію будь-яке угруповання, яка бажає за допомогою всіляких трюків зібрати голоси й узурпувати владу (привласнити її протизаконним чином). Для того, щоб бути занесеними до виборчих списків, усім депутатам слід публічно довести, що їхня підготовка дозволяє змістовно брати участь у тих справах, у яких має брати участь депутат парламенту.

Зовсім інакше, ніж зараз прийнято, слід було б реагувати на випадки, коли партія після здобуття влади обирає курс, кардинально протилежний заявленому у виборчій кампанії.

Практика показує, що для корумпованих осіб (див. 4.5.) — чи то депутатів, чи то чиновників — аргументи не мають жодного значення, оскільки такі люди займаються іншими справами, а решта навчені вдавати, ніби це не їхня справа.

КУДИ ПРАГНУТИ?

Якщо суспільству, громадам і політичним партіям загрожують байдужість, жадібність, шахрайство, плітки, винюхування, кляузи, підлість, наклеп, брехня, приховування поганих вчинків, потурання безпідставним авторитетам тощо, слід братися за викорінення цих вад. Для початку потрібно простежити, щоб ніхто з порочних осіб знову не вибився в законодавці й представники держави та народу.

У громадянському суспільстві населення прагне очистити себе від бруду й оберігає чистоту. Так само заслуговують на увагу точність, чесність, хоробрість, гідність, поміркованість, смиренність (на противагу гордині, яку в християнському світі вважають смертним гріхом).

У нашій книзі ми говоримо про персональну відповідальність як передумову досягнення й збереження компетентності. Хоча незрозуміло, як влаштувати громадське життя так, щоб персональну відповідальність по-справжньому враховували в кожному випадку і на всіх рівнях регуляції, управління і керування. Можна щоразу сподіватися лише на те, що депутати чергового скликання парламенту будуть думати про майбутнє країни більше, ніж їхні попередники, і запровадять такий принцип.

Якщо дотримано принцип персональної відповідальності, то громадськості мають бути відомі ім’я та статус конкретної людини, яка щось організовує або радить діяти так чи так. Якщо її порада офіційно стає нормою, то автор проекту відповідає й за супутні введеній зміні результати та наслідки. Це стосується також і законопроектів — як їхніх авторів, так і тих, хто вносить у них поправки. Все те ж саме актуально щодо будь-яких програм і проектів взагалі.

За бажання громадяни можуть припинити знеособлену діяльність!

Неможливо й безглуздо говорити про принцип компетентності, якщо не встановлено принцип персональної відповідальності.

Якщо на кожен рівень регуляції поширюватиметься принцип персональної відповідальності, то в результаті виникне і принцип компетентності (єдність знань-досвіду-поінформованості) — люди, що ухвалюють помилкові рішення, будуть вимушені старанніше вчитися й думати або ж подавати у відставку; за завданий своєю діяльністю збиток доведеться виплачувати компенсацію зі своєї кишені.

Якщо в країні буде впроваджено принцип персональної відповідальності та супутній йому принцип компетентності, то статус вчителя в суспільстві суттєво підвищиться, бо з’явиться потреба в новому, більш компетентному поколінні. Також зростуть вимоги до якості освіти, оскільки відвідування школи і документ, що засвідчує засвоєння навчальної програми, втратять свою вагу, а на перший план вийде необхідність бути фахівцем і генералістом. Оцінювати будуть реальну готовність до формування якісних рішень та їх виконання. Геть недостатньо буде пройти якийсь ні з чим не пов’язаний курс — виникне потреба в єдності професійної та посадової підготовки, а також підготовки за фахом.

Людина, яка відчуває себе вільною та незалежною, відчуває, що її оберігають, люблять і захищають, зі свого боку хоче оберігати й захищати свою державу, бути працьовитою, чесною та справедливою. Безпосередньо моральних настанов не досягнути. Вони виникнуть самі, якщо створити сприятливе середовище й умови для їх виникнення.

У такому разі може бути встановлено й принцип взаємозбагачення, що є неминучою передумовою розвитку кожної інституції та організації. Громадське життя розвиватиметься набагато швидше, якщо люди й організації стануть створювати одне для одного взаємовигідні умови для досягнення успіху, підготовки та виконання оптимальних рішень, знаходження помилок, а також виявлення та усунення причин, що призвели до їх виникнення.

ДУМАЮЧИ Й ОСМИСЛЮЮЧИ, СТАЮТЬ РОЗУМНІШИМИ

Вперед веде співпраця, а не конкуренція (див. 12). Співпраця складається не завдяки знанням, а завдяки єдності знань, умінь і розуміння (див. 9.0.). Розумнішають не тому, що навчаються, а тому, що думають і осмислюють. Порозумнішати можна лише через осмислення досвіду, що супроводжуватиме спроможність передбачати й розпізнавати.

Вперед веде співпраця, а не конкуренція!

До того ж ми можемо уникати помилок, бачити їхні причини і шукати, думати й відкривати те, що дає змогу просуватися доцільно, у потрібному темпі й достатньо ефективно.

Є два шляхи підвищити вдоволеність — зменшити потреби чи розширити можливості. Бажано йти двома шляхами водночас, але дотримуючись не порад, а сформованої в голові чіткої картини.

Значно більших зусиль доведеться докласти, щоб населення змогло стати громадянським суспільством.

Що потрібно зробити для того, щоб кожен міг і хотів стати суб’єктом самоврядування і соціального управління? На це запитання неможливо знайти одну, задовільну для всіх відповідь.

Тут важливі різні фактори, і кожен із них має для людей різні значення.

Перш ніж зафіксувати актуальні характеристики народонаселення і характеристики, які ми хотіли б побачити в майбутньому, кожен мусить зрозуміти, на що він та інші мають бути здатні, що мають знати, вміти і в чому розбиратися для участі в пов’язаних із народонаселенням процесах — як самостійно, так і всі разом як активне начало. На сьогодні в Естонії цей ідеал майбутнього перебуває на стадії становлення.

ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ НАРОД?

Якщо є уявлення (яке пройшло спільне обговорення й було схвалене) про державу, а також про державну та муніципальну регуляції, можна почати думати про те, як і завдяки чому можливий рух до задуманого.

Слід вирішити:

• Як створити мережу народних навчальних центрів і цивільних шкіл?
• Як впровадити принцип компетентності в державі?
• Як пов’язати навчання в народних навчальних центрах із піднесеними ідеями та ідеалами, цінностями і нормами?
• Як утримати осторонь від народних навчальних центрів тих, хто не дбає про суспільство?
• Чиїм коштом мають утримуватися народні навчальні центри?
• Коли має бути готова мережа народних навчальних центрів?
• За якою навчальною програмою мають працювати народні навчальні центри?
• Які навчальні інструменти там мають бути?
• Як створити навчальну інфосистему, що охоплювала б усю державу?
• У який спосіб у людей могло б сформуватися розуміння того, що потрібно піднятися з рівня профана до рівня любителя (дилетанта, який уже сяк-так розбирається в певній сфері), а потім стати обізнаною людиною (фахівцем і генералістом)?
• І т. ін.

Сьогодні для розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві й культурі, немає ні літератури, ні навчальних програм. Люди, які хотіли б поводитися як сумлінні громадяни, не вважають ситуацію, що склалася, нормальною. Людина сповна розуму усвідомлює, що ті, хто не знає, чим потрібно керувати, і не уявляє, від чого залежить перебіг тих чи тих процесів, не можуть бути корисними громадянському суспільству. Людина, яка не знає, що таке інфраструктура, що таке ціль, як виникає зв’язок між ціллю і засобом, і якій недоступне розуміння внутрішньої логіки процесів, має активно вчитися і думати. Інакше такі люди можуть лише міркувати про важливість керування, однак не в змозі зробити або сказати що-небудь розумне (див. 11). Вони просто дуже далекі від усього цього.

Якби існували навчальні тексти на тему суспільства, управління й керування, то в людей виникла б можливість читати й вивчати їх принаймні в бібліотеках, клубах, навчальних закладах. У народних навчальних центрах можна було б обговорювати, як все загалом влаштовано: як у нас і як у сусідів, через що тут чи там добре чи погано, у достатку чи з лишком. Тоді люди могли б почати думати про систему факторів, що впливають на їхнє життя.

• Громадянин як суб’єкт соціального управління може зростати й розвиватися.
• Громадянин учиться бути громадянином упродовж усього життя, інакше громадянські права стають фіктивними.

Ми не претендуємо на роль підказувача, лише хочемо звернути увагу на суттєве і закликати подумати про шляхи й фактори становлення громадянина як у державі загалом, так і на рівні місцевих самоврядувань і відомств. Громадянина у формально-юридичному та в змістовному сенсі. Громадянство можна отримати народившись. Громадянство можна також видати (присвоїти) тим, хто виховав у собі громадянина, і забрати його, якщо з’ясується, що вони цього не заслуговують (див. також 1. 6.).

НЕМОРАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ МОЖНА УНИКНУТИ

Брехун не може почуватися вільним — його серце болітиме, і рано чи пізно йому стане соромно. Брехня затягає в сіті, де спогади про моральні цінності призводять до докорів сумління й бажання ще активніше приховувати правду й викручуватися. Такі поняття, як честь, гідність, чесноти для неморальної особи є іншомовними словами, які людина не використовує і над значенням яких радше старається іронізувати. За допомогою адміністративних засобів неможливо позбутися брехні.

Брехуна все ж слід називати брехуном, так само, як крадія — крадієм, а мерзоту — мерзотою. Громадянину потрібно вчитися називати речі своїми іменами, інакше не вийде позбутися недоліків і зміцнити основи моральної поведінки. Сміливому легше живеться!

• За допомогою адміністративних методів не можна позбутися брехні.
• Громадянину потрібно вчитися називати речі своїми іменами, інакше не вийде позбутися недоліків і зміцнити основи моральної поведінки.

Брехня, крадіжка та обман не є тими культурними звичаями, з якими слід було б неминуче миритися.

Нав’язуючи свої правила і так звані ліберальні цінності, такі собі «одержимі сили», мабуть, сподіваються домогтися того, щоб люди не сміли, не хотіли, не вміли брати участь у суспільній дискусії й не наважувалися висловлювати свою точку зору, хоча вже давно зрозуміли, що і в чиїх інтересах відбувається.

Якщо громадяни бажають зберегти свою країну демократичною правовою державою, потрібно оприлюднити неморальні прийоми й перешкоджати неморальній діяльності спільними зусиллями.

Слід бути уважними, щоб своєчасно помітити спроби захоплення влади й безпідставного збільшення владних структур!

4.5. ПОЛІТИКА

Політика — це система цілеспрямованої діяльності на всіх рівнях регуляції суспільства; шлях до самоствердження особистостей та угруповань; мисленнєва конструкція, покликана регулювати взаємозв’язки між власністю, владою і правом. У кожному значенні політика має свій зміст, генезу, динаміку й функції.

Політика стосується не лише партійної діяльності! Політика відіграє важливу роль у кожній сфері життя. Уваги потребують внутрішня та зовнішня політика, а також політика в галузі освіти, культури, народонаселення тощо.

У певному сенсі політикою займаються всі, хто має громадянську позицію і небайдужий до майбутнього суспільства й рідного краю. Усюди міркують про те, як зберегти те, що не можна змінювати, і як змінити те, з чим не можна миритися, — це має значення на кожному рівні регуляції, у кожній організації, у кожній установі, підприємстві, а також удома.

• Політика стосується не лише партійної діяльності! Політика відіграє важливу роль у кожній сфері життя.
• У певному сенсі політикою займаються всі, хто має громадянську позицію і небайдужий до майбутнього суспільства й рідного краю.

Політика є в правових актах:

• у законах, постановах, розпорядженнях, рішеннях;
• в укладанні й розірванні угод;
• у призначенні на посаду чи звільненні з посади;
• у створенні й розпуску організацій;
• у створенні, зміні й скасуванні текстів, що мають програмне значення;
• у затвердженні й скасуванні знаків і символів.

Джерелом сили в політиці є альтернатива. Для діяльності потрібні віддані люди, яким можна вірити й довіряти; ідеали й піднесені ідеї, яким себе можна присвятити; ідеї щодо дбайливого ставлення до батьківщини й дому, а також примноження умов благополучного життя народу й передумов для подальшого розвитку; основи системного мислення й спілкування.

Політику вимірюють вірою й довірою народу, підтримкою та повагою до політичного керівництва.

Від чого залежить політика? Для досягнення успіху в політиці потрібно займатися всім тим, від чого залежать системи, що є об’єктами регулювання (явища чи процеси). Одне діло — політика, інше — реалізація політичних рішень. Для реалізації політичних рішень потрібно займатися суспільством узагалі — всім, від чого залежить успіх. Займатися потрібно системою, елементами якої є право, економіка, культура, ідеологія, освіта і т. ін.

На службі в політики має бути ідеологія, яка створює потрібне тяжіння й пояснює в зрозумілій і доступній усім категоріям населення формі, що те, на що вони чекали й сподівалися, може бути виконано, якщо й вони самі докладуть для цього зусиль.

ПОЛІТИКА І ВЛАДА

Політична боротьба може привести до влади. Влада, отримана чесним і правовим шляхом для служіння своєму народові, є найважчою ношею. Ця ноша надзвичайно значуща і небезпечна водночас. Влада зобов’язує бути компетентним, справедливим, непохитним, уважним щодо всього й усіх.

• Влада — це позиція суб’єкта в суспільстві й культурі, що дає право на рішення, які інші зобов’язані виконувати.
• Рішення супроводжує обов’язок бути відповідальним перед іншими людьми за їхнє життя та життєве середовище.

Якщо людина опинилася на якійсь посаді випадково (безпідставно), вона може «забути» про відповідальність, що супроводжує владу, і почне насолоджуватися супутніми привілеями й іншими благами. Влада може зробити людину гордовитою, байдужою, жадібною, марнославною, егоцентричною, агресивною, поверховою.

Влада — це обов’язок і почесна можливість присвятити себе служінню своєму народові.

Політична діяльність передбачає певні знання, вміння й досвід. У громадянському суспільстві вважають нормальним, що кожен громадянин знає, як функціонує держава. Це означає наявність знань у сфері політичної діяльності.

У партії, яку розглядають як суб’єкт само- й соціального управління і яка бажає досягти цілі, мають бути:

• достатньо хороша підготовка у сфері керування, управління, господарювання та налагодження зв’язків;
• висока кваліфікація;
• розумна орієнтація;
• сильна мотивація чесно служити своєму народові;
• всебічна ерудиція;
• гідна довіри інтуїція;
• стиль справедливості, відкритості й поваги до іншого.

За слабкого соціального контролю в будь-якому суспільстві виникає небезпека корумпованості політиків.

• Корупція — це хабарництво, підкупність чиновників, зловживання посадовими правами й становищем, моральне розкладання.
• Корумпована людина — це особа, яка загрузла в корупції й ігнорує моральні норми.
• Корпорація — це об’єднання людей зі спільними інтересами.

Партія — що по суті є лише певним корпоративним співтовариством, — метою якої є прихід до влади і бажання втриматися при ній якомога довше, прагне:

• оберігати секрети своїх успіхів;
• забезпечити собі право просувати вигідні спонсорам своїх виборчих кампаній правові акти й перешкоджати ухваленню правових актів, здатних їм нашкодити;
• отримати доступ до всіляких благ;
• помістити «своїх» людей у керівництво державних структур і до рад державних установ-підприємств;
• розподіляти ресурси (грати «першу скрипку» під час складання державного бюджету, «вдосконалення» податкової системи тощо);
• організовувати все, що потрібно для отримання вигоди з державної нерухомості й так званих держзамовлень;
• роз’їжджати по світу («брати участь»);
• забезпечити собі та своїм друзям задовільні умови «на старість».