РОЗДІЛ 1: ЛЮДИНА

Людина — це не лише ресурс.
Людина та її добробут є альфою і омегою, початком і кінцем, основною ціллю і ціллю кожного рішення, основним принципом і головним критерієм оцінки.

1.0. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Щоб побачити себе й інших людей, слід знайти доволі багато точок зору. Всі ми — індивіди й індивідуальності, особистості й суб’єкти, об’єкти маніпуляції й багато хто ще. Людина — це не лише ресурс!

В основі концепції — людина, житель, який хоче стати громадянином, бути громадянином і вчиняти як громадянин і патріот, що дбає про свій дім, батьківщину, державу й народ. Щоб поводитися як свідомий громадянин, людині потрібно багато знати і вміти, розуміти і передбачати, а також розпізнавати, хто ким є. Лише за умови чіткого орієнтування в суспільстві й культурі в людини формується сміливість самостійно вирішувати й виконувати як свої, так і чужі рішення.

Свідомий громадянин без сторонньої допомоги розуміє, що перш ніж висловити будь-яку думку, її потрібно як слід обміркувати й перед остаточним рішенням переконатися: те, що збираються зробити (і те, як це планують втілити), — доцільно й потрібно. Усі людські чесноти є характерними для громадянина. У поведінковій регуляції нарівні з мотивом досягнення наявний і мотив запобігання невдачі.

Розумній людині не байдуже, що про неї знають і думають інші. Розумна людина також потребує уваги й визнання, боїться публічного осуду, який може виникнути внаслідок скоєної дурниці, а також у разі, якщо людина не зробить чогось важливого з того, що слід було б зробити (не лише через сподівання й очікування інших, а й тому, що до цього її б зобов’язала офіційна посада і статус).

Поведінку людини регулює система диспозицій, зокрема ідеали й високі ідеї. Важливі також надзавдання, світогляд, почуття обов’язку, відповідальності тощо. Більшу вагу в регуляції поведінки мають страх і сором, які формуються в культурних зв’язках, а також почуття провини, яке формується в суспільних зв’язках.

Людину можна розглядати:

• як індивіда й особистість;
• як суб’єкта або об’єкта маніпуляції;
• як члена суспільства і представника культури;
• як результат, творця і хранителя сім’ї;
• як сукупність ролей і статусів;
• як передумову і перешкоду;
• як ціль і засіб;
• як ресурс і умови, принцип і критерії;
• як міру і вартість усіх і всього;
• як систему тощо.

МОРАЛЬ, СОЦІАЛЬНИЙ І АДМІНІСТРАТИВНИЙ КОНТРОЛЬ

Існує чимало рушіїв. Деякі люди активні тому, що мають інтерес, інших спонукає почуття обов’язку, третіх — почуття відповідальності, четвертих — потреби. Декого надихає і мотивує почуття дому, інших вперед ведуть передусім громадянські почуття.

Хтось боїться журналістики, хтось остерігається вогню, грабіжників чи поліції, осуду з боку класу чи колег, чоловіка чи дружини… Якщо людині бракує здорового глузду, щоб зрозуміти різницю між моральним і аморальним, якщо вона втратила почуття сорому, то їй ніщо не допоможе, і вона може покинути читати цю книгу просто зараз — немає сенсу витрачати час. Якщо людині не соромно вчиняти по-свинському чи не робити те, що слід, це означає, що її ментальний компас несправний. Через освіту й розуміння системи така людина може досягнути спроможності коїти дурниці на досі небаченому рівні й стати загрозою для свого оточення й суспільства.

М’яким прикладом межі між моральною й аморальною поведінкою може бути вчинок землероба, який розсіює отруйні хімікати на полях тоді, коли цього не можна робити, і у такий спосіб викликає загибель місцевих бджіл. З юридичної точки зору ця дія може виглядати по-різному, та якщо за неї не соромно, жоден закон не допоможе. Закони не можуть замінити систему моральних цінностей.

Основним механізмом регуляції суспільства є мораль. Згідно з підрахунками, 60% поведінки людини залежить від норм моралі.

Поведінку й суспільне життя людини передусім регулює мораль. Згідно з підрахунками, 60% поведінки людини залежить від совісті — знання й поваги до норм моралі. Її нічим не заміниш. Якщо мораль не спрацьовує, у суспільстві все сходить нанівець: організації, інституції, громади, сім’ї й решта.

Соціальний контроль, який люди здійснюють одне щодо одного, регулює приблизно третину людської поведінки, але лише в тому разі, якщо ці люди знають, поважають і зважають одне на одного. Люди воліють добре про себе думати, і оскільки самооцінка формується крізь призму поглядів інших людей, з’являється й прагнення виправдати їхні очікування. Якщо люди не знають і не поважають одне одного, то соціальний контроль не працює. Якщо соціальний контроль суперечить суспільним чи культурним нормам, то порушення порядку може перетворитися на норму.

Усі люди різні, кожен має свої:

• погляди й переконання, картину світу й світогляд;
• вроджені здібності, темперамент і характер;
• настанови і позицію;
• очікування й оцінку;
• курси і цілі;
• інтереси і волю;
• цінності і норми;
• міфи і табу;
• віру, надію і любов;
• мрії, спокуси, чесноти;
• сумніви-вагання, вподобання і страхи.

Адміністративні заходи — закони і постанови, усілякі заборони, накази і штрафи, хоч би хто їх роздавав, чи то поліціянти, інспектори, чи то інші чиновники або відомства — регулюють лише десяту частину людської поведінки.

Адміністративний контроль не гарантує нормативної поведінки. Можна бути цілком певним, що навіть якщо на кожному розі й за кожним кущем поставити поліціянтів, та все одно не застосовувати систему етичних понять і соціальний контроль, культура дорожнього руху не покращиться. Найімовірніше, не зменшиться ані кількість водіїв, які перевищують швидкість, ані число осіб, які сідають за кермо нетверезими.

Діяльність кожної людини водночас відбувається:

• у формальній і неформальній системах;
• серед культурних і суспільних зв’язків;
• серед зв’язків у сім’ї та громадах.

ІНДИВІД, ОСОБИСТІСТЬ, СУБ’ЄКТ

Описати індивіда відносно просто. Для цього потрібно врахувати всі характеристики, які називають демографічними і заносять у посвідчувальні документи особи: стать, вік, особистий код тощо. Також ознаками індивіда є зріст, вага, кількість проведених у школі років, сімейний стан, статус, позиція в суспільному поділі праці.

Індивід є живою системою, індивідуальністю, яка в часі й просторі вирізняється ступенем активності та освіченості (рівнем інтелектуальності та духовного розвитку).

Описати особистість значно складніше. Особистість є соціальною якістю людини (індивіда). Це такою ж мірою складний об’єкт дослідження, як і космос чи всесвіт, неохопні за своєю суттю.

Суб’єктом — активним началом — може бути кожна людина чи сукупність достатньо об’єднаних між собою людей, здатних разом відчувати, думати, діяти, а також більш-менш одностайно бути відповідальними. Для того, щоб суб’єкт міг, спираючись на почуття обов’язку і відповідальності, продуктивно й ефективно діяти, йому слід орієнтуватися у відповідній системі та її метасистемах, формулювати проблеми (див. рис. 0.3.3.), знаходити їхні причини й моделювати системи заходів, формувати рішення (див. 11.2.), виконувати їх і знаходити зв’язки, упорядковувати середовище, оцінювати виконавців, дії та результати, за потреби вносити правки, а також відповідати за зроблене і незроблене.

З одного боку, важливо, чим людина займається, а з іншого боку, та ж таки діяльність формує людину. Завдяки будь-якій діяльності вона стає компетентнішою й здібнішою або ж недбалішою й гіршою — кожна діяльність є фактором саморозвитку.

У центрі всієї системи освіти й виховання перебуває індивід, зобов’язаний засвоїти всі передбачені навчальною програмою знання й навички. Якщо навчання проходить цілеспрямовано, а виховання дотримується певного курсу, то є висока ймовірність, що в результаті ми матимемо особистість. Однак слід пам’ятати, що поки триває навчання, учень є індивідом — хлопчиком чи дівчинкою певного віку з індивідуальною траєкторією розвитку.

Коли після завершення школи люди починають працювати і приходять на ту чи ту посаду, їх наймають як індивідів. Водночас, якщо надалі йдеться про службове підвищення чи звільнення, це відбувається тому, що вони проявили себе як особистості. Різне може трапитися, і зовсім не тому, що вони мають — чи ні — професійні знання та вміння.

У творчих процесах, зв’язках, які сприяють розвитку, тощо особистість проявляє себе як суб’єкт (активне начало), який рухає життя вперед або ж стає йому на заваді.

Якщо виписати проблеми сучасної школи і упорядкувати їх за значущістю, очевидним стане той факт, що в багатьох школах дітей досі сприймають не як активних суб’єктів, а як об’єктів маніпуляції. На жаль, у такому становищі діти найчастіше перебувають і поза школою, зокрема й удома.

Людина, яка виросла (яку виховали) об’єктом маніпуляції, якій доводилося безупинно виконувати чужі накази й настанови, робити лише те, що кажуть, не звикла думати; вона не зуміє й не наважиться думати самостійно чи разом з іншими, а про дослідження чогось, про відкриття і творчість навіть немає сенсу говорити. Досвід показує: якщо людина змалку не звикне сама вирішувати і бути відповідальною, то й пізніше вона хоч-не-хоч докладатиме зусиль, щоб уникнути рішень і супутньої відповідальності. Через таке виховання і формується робоча сила, яка після тривалого навчання в школі знає багатенько, але водночас мало вміє і не розуміється на тому, що відбувається в суспільстві. Частину цієї робочої сили називають спеціалістами.

Суспільство ведуть вперед не виконавці, а творці, здатні сприймати дійсність у її цілісності, які можуть і хочуть поводитися як суб’єкти і як національна еліта служити суспільним інтересам (у цій книзі ми називаємо таких людей генералістами) (див. 1.7.).

Якщо людина змалку не звикне сама вирішувати і бути відповідальною, то й пізніше вона хоч-не-хоч докладатиме зусиль, щоб уникнути рішень і супутньої відповідальності.

ТАЛАНТ ЯК НАЙБІЛЬШЕ НАДБАННЯ КОЖНОГО НАРОДУ

Найбільшим надбанням людини є її талант, вроджені нахили. Найбільшим надбанням народу є його дар, а не вугілля чи нафта. Раннє виявлення таланту, дбайливе ставлення до нього, а також створення системи, яка сприятиме тому, щоб талант не зник, — усе це стосується формування майбутнього кожного народу. Батьки і всі дотичні до дитини люди мають пильнувати дар як зіницю ока, ставитися до нього з усією ніжністю, оскільки природа чи Творець переважно у чомусь виявляють щедрість, а в чомусь — скупість. Наприклад, людина може мати прекрасну пам’ять, фантазію, здатність робити узагальнення тощо, та водночас потерпати від такої слабкодухості, що не дасть їй довести щось до кінця, вирішувати найпростіші питання і системно діяти; такій людині важко навіть підвестися зранку з ліжка. Щоб допомогти їй, потрібно діяти у двох напрямах: оберігати природні здібності та зміцнювати слабкі сторони. Через цілеспрямовану діяльність можна пом’якшити слабкості принаймні так, щоб вони не мали руйнівної сили. Важливою є роль виховного середовища, яке надає підтримку, компенсує слабкості, оберігає і захищає природні здібності.

Для досягнення успіху недостатньо якогось одного фактору. Водночас будь-який незначний фактор може стати причиною невдачі. Люди здатні на багато що, але не всі й не на все.

Слід помічати і пам’ятати, що всі діти талановиті. Розуміння цього — одна з ключових громадянських позицій. Кожен може бути в чомусь здібнішим за іншого, і саме в цьому напрямі, у якому Творець (природа) був особливо щедрим щодо вас, доцільно прокладати свій життєвий шлях.

Розвиток суб’єкта на кожному етапі життя передусім залежить не від навчання, а від творчості. Що більше часу, простору і прав віддано творчості, то більша надія на розвиток і подальший успіх у будь-якій сфері діяльності.

Для того, щоб бачити себе й інших, потрібно:

• знати, на що і як дивитися;
• вміти знайти чимало точок зору;
• вміти осмислити побачене з різних точок зору;
• бути вимогливим, щоб не пропустити нічого важливого;
• враховувати, що в людини є бажання й інтерес і що людина може змінитися;
• знати, що спілкування можливе тоді, коли сторони удосталь схожі, і що спілкування має сенс, якщо сторони доволі відрізняються;
• розуміти, що кожен має право бути особливим, неповторним і вартим захвату.

ЖИТТЄВІ ПЕРЕДУМОВИ І КРИВА ЖИТТЯ (ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ)

Важливо, щоб людина була здатна розглядати кожну мить, день, тиждень, рік і все життя як одне ціле, щоб вона помічала події, життєві етапи і передумови. Саме тому є сенс утворити свою особисту криву життя (описати свій життєвий шлях) і проаналізувати її. У житті кожного є народження, підйом, зрілість, а якщо пощастить, то й старість і т. ін. Під час малювання кривої життя можна поміркувати над тими етапами, які вже пройдено, і тими, які ще випаде пройти найближчим часом чи в далекому майбутньому.

NB! Кожен період життя має свої можливості й небезпеки, свої плюси й мінуси.

Важливо все планувати заздалегідь і готувати себе до всіх етапів життєвого шляху. Пізно братися за підготовку до вже початих етапів. Освіта як процес, що триває все життя, також є засобом формування такої готовності.

Щомиті треба готуватися не лише до чергового, а й до наступного етапу. На кожному з них свою роль відіграють усі об’єктивні закони — як закони природи, так і закони суспільства та мислення. Вони проявляються як закономірності. Для задовільного життя треба їх розуміти й зважати на них (див. 2.8.).

Якщо на якому-небудь етапі кривої життя проігнорувати характерні закономірності, наслідки проявляться не на наступному, а на більш віддаленому етапі, у зовсім невідомий нам момент.

Багато хто напевно помічав, що в дошкільнят у певний період виникає непереборне бажання малювати. Тоді їм треба видавати папір, як хліб, щоб вони могли графічно висловлювати свої емоції. Якщо на цьому життєвому етапі, у якому домінує емоційне бажання самовияву, всупереч усьому дати дитині якесь раціональне й кероване ззовні заняття — читання, письмо, рахування, ми, звісно, матимемо гарно підготовленого до школи учня, який блискуче проявить себе в перших класах. Однак уже в четвертому-п’ятому класі може проявитися затримка емоційного розвитку, що сталася в дошкільному віці: несподівано з’являться відхилення у поведінці (агресія, апатія), порушення у спілкуванні (труднощі у спілкуванні з однолітками і дорослими), відраза до навчання. Ці відхилення підсилюватимуться, якщо карати дитину за поведінку, причиною якої є вони. Наслідки помилки, якої припустилися одного разу, можуть супроводжувати людину протягом всього її життя.

СПРОМОЖНІСТЬ БАЧИТИ І ЧУТИ, МОДЕЛІ МИСЛЕННЯ

Вище йшлося про те, як розгледіти себе й інших людей. Тепер подивимося, як пізнавати речі, явища і процеси, які відбуваються довкола нас. Що гостріше наші очі й вуха налаштовані помічати як ціле, так і часткове, як підсистеми, так і елементи, як стан спокою, так і рух, — то більше сенсу в тому, щоб дивитися і слухати. Розуміння можливе, якщо в голові є моделі мислення (див. 7.3.) для тлумачення побаченого й почутого відповідно до культурного контексту. Слід визнати, що здатність бачити залежить не так від зору, як від розумових здібностей, вміння розмірковувати, зокрема мислити конкретно й абстрактно (узагальнювати). Зорове сприйняття елементарне проти здатності бачити системи та їхнє значення.

Можна побачити ціле, його частини, підсистеми й елементи; можна передбачити небезпеки, можливості, перешкоди й альтернативи.

Розпізнавати й описувати можна правильне й неправильне, шахрайські схеми, здатність досягати компромісів; тих, хто справедливий і заслуговує на повагу, а також ошуканців, спраглих особистої вигоди гравців тощо.

Здатність бачити залежить не так від зору, як від розумових здібностей, вміння розмірковувати і з’ясовувати, що стоїть за різними процесами та явищами.

Щоб побачити ціле, а також зв’язки й залежності, потрібні відповідні моделі мислення (теорії) і системи принципів (методології), яких слід дотримуватися (див. 7.3. і 8.3.). Потрібні також методи (з грецької «метод» — це шлях, випробувана, надійна дорога, що допомагає триматися курсу, досягати цілі, виконувати обов’язки й завдання) і досвід, вміння слухати й мовчати, не кидати оком, а роздивлятися довго й по декілька раз, за різних умов тощо. Через метод спостереження можна зібрати достовірні дані, якщо спостерігач попередньо продумав і вирішив, що саме він споглядає і як можна зафіксувати ці спостереження. Так само відкривати капот автомобіля слушно лише тоді, коли ви знаєте, як виглядає мотор у робочому стані й що з мотором взагалі може статися.

СИСТЕМА ДІЙ І СИСТЕМА ПІЗНАННЯ

Система дій людини (див. 7) має складну структуру. У кожному відрізку часу доросла людина живе в якійсь ролі й поводиться так, як їй дозволяють чи диктують умови, обставини й ситуація. Поняття ситуації також має самостійну структуру й характеристики (див. 3.2.). У ситуації співпраці триває пошук компромісів і можливості взаємодопомоги, у конфліктній ситуації люди протистоять одне одному. Замість пошуку слушного рішення супротивники намагаються здобути перемогу, знищивши конкурента чи, якщо не цілком і назавжди, то надовго відштовхнувши його від себе. Людина, яка потрапила в проблемну ситуацію, переконана, що є декілька можливостей для подолання суперечності, яка стала перешкодою, — просто не вдалося на початку знайти оптимальне рішення.

У проблемній ситуації людина відкрита до різноманітних пошуків, вона читає, досліджує, полемізує, консультується. Якщо людині здається, що задовільного виходу немає, оскільки всі можливі шляхи неприйнятні, вона перебуває в абсурдній ситуації. Перебуваючи в абсурдній ситуації, людина може впасти в апатію (див. 3.3.) або стати агресивною як до оточення, так і до самої себе.

• Обставини — це загальні й інституційні можливості, які не мають чітких часових обмежень.
• Становище — це стан, зафіксований у конкретний час у багатовимірному просторі.
• Ситуація — це те, як людина відчуває себе в певних умовах і обставинах.

По-різному поводяться люди, які потрапили в справжню (істинну) ситуацію, і ті, які вважають, що перебувають в ігровій ситуації. Останні замість того, щоб бути, намагаються здаватися.

NB! Гра (див. також 7.1.) — це серйозна діяльність, під час якої заведено за можливості точно дотримуватися встановлених правил, допоки триває гра. Натомість у разі ігрової ситуації людина клеїть дурня, намагається лишити по собі помилкове враження, замилити комусь очі й т. ін.

Давно відомо, що в ситуації дефіциту часу людина припускається багатьох помилок, вона поверхова й швидко втомлюється. Тепер ми знаємо, що в ситуації надлишку часу поведінка людини ще більш незадовільна. Щоправда, виявляється це трохи по-іншому, ніж у ситуації дефіциту часу.

Вирішувати можливо лише в ситуації вибору.

У ситуації примусу свободи вибору немає і нічого не можна вирішити. Людина може вирішувати (див. також 11.2.) лише тоді, коли відчуває себе в ситуації вибору (див. 3.2.). У справжній, істинній ситуації вибору людина розуміє, що рішення, відмову від рішення, а також відкладання рішення на потім супроводжує зобов’язання брати на себе відповідальність. Про цю особливо важливу обставину слід постійно нагадувати одне одному!

Формування системи пізнання (див. 8) починається ще до народження людини. Найважливіші поняття, такі як «я», «ми», «не можна» і «треба» формуються до трьох років, і пізніше їх доволі важко змінити. Адекватне формування поняття «я» є передумовою формування «ми» (сім’я, громада). Тим часом «ми» слугує передумовою формування лояльності й ідентичності (почуття належності до групи, національність тощо). (Див. рис. 5.1.1.)

Час є невідновлюваним й незворотним ресурсом і водночас умовою використання різних ресурсів. Відповідно, час потрібно берегти й цінувати. Крадіжка чужого й свого часу є злочином. Витрачати час на проведення беззмістовних зібрань, забирати час, роздаючи безглузді завдання, засмічувати час всілякими нісенітницями, так само як і затягувати з рішеннями, може стати — якщо не завадити цьому — формою руйнування життя. Навіть розвага, якщо вона стає самоціллю, може мати руйнівний ефект.

ПРАВА, ОБОВ’ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Права, обов’язки і відповідальність діють разом і є взаємопов’язаними. Якщо яка-небудь із ланок відсутня чи нечітка, то в будь-якій системі неминуче почнеться чи продовжиться спад.

Почуття відповідальності може розвинутися в тих, хто має реальну можливість самому брати участь у процесі формування рішень. Так влаштовані всі сфери життя й рівні регуляції (див. 7.2.).

• Почуття відповідальності й активність формуються — разом і водночас — у процесі формування самостійних рішень.
• Участь в ігровому варіанті рішень породжує нехтування і є причиною відчуження (див. 3.3.) чи викликає відчуття невідповідності в пізнанні (когнітивний дисонанс, див. 2.5.).

Спираючись на ці знання, нескладно зрозуміти, чому певна частина людей пасивна, байдужа, безвідповідальна чи навпаки — агресивна й безтямна.

• Багато хто боїться свободи, тому що її супроводжують право вирішувати й обов’язок бути відповідальним.
• Свободу супроводжує потреба відповідати й за те, що слід було б зробити, але що, проте, залишилося незробленим.

ВІДПОВІДАЛЬНІ ДІЇ

Для того, щоб діяти відповідально, громадянину потрібно:

• бути достатньо поінформованим у тому, де слід бути поінформованим;
• бути достатньо досвідченим, щоб передбачати й усвідомлювати як хороше й необхідне, так і шкідливе, погане і небезпечне;
• бути достатньо освіченим, щоб розуміти, у якій галузі він має достатньо інформації, досвіду й освіти;
• бути достатньо чесним, щоб не брати участь у таких процедурах ухвалення рішень, де відсутні готовність бути відповідальним і знання альтернативних можливостей;
• не видавати гадки, мрії, домисли тощо за реальні знання і вміння (див. 2.8.).

Що люди роблять, щоб уникнути відповідальності?

• Прагнуть влаштуватися так, щоб у них не було прав і обов’язків, що передбачають самостійність рішень.
• Свідомо залишають себе без потрібної для рішення інформації, не поспішають брати участь в обговореннях і висловлювати свою думку, пізніше займаючи позицію «я нічого не знаю, нічого не бачив і не чув».

Для діяльності потрібні також:

• чимало моральних і формальних прав разом із сумлінністю, що дозволить чесно користуватися цими правами;
• чимало моральних і формальних зобов’язань разом із почуттям обов’язку, що змушуватиме старанно виконувати ці зобов’язання;
• досить чітке розуміння власної формальної та моральної відповідальності, щоб не забувати про свої зобов’язання чи не виконувати їх абияк;
• гідність, щоб не виступати спеціалістом у тих галузях, які насправді поки незрозумілі;
• віра у Творця, себе, свої можливості й можливості оточення, в успіх, майбутнє;
• воля, наполегливість, послідовність, сміливість, а також обережність, щоб засуджувати як безтямність, так і боягузтво;
• хороші стосунки, в основі яких є щирість, доброта, чесність, дбайливість, щедрість, відкритість, довіра, повага, любов.

Види відповідальності:

• Загальнолюдська відповідальність, визначена й обмежена буттям людини.
• Відповідальність, обумовлена культурою, дотриманням зафіксованих у культурі цінностей і норм, чеснот, міфів і табу (див., наприклад, 10 заповідей).
• Відповідальність, що супроводжує спеціальність, професію, посаду, роль і статус.
• Юридична відповідальність, пов’язана з чинними правовими нормами суспільства.

Зазначимо, що почуття відповідальності формується в процесі самостійних рішень, водночас сором супроводжує й уникнення рішень, і участь в ухваленні рішень за недостатньої обізнаності в їхній суті.

Крім того, необхідна єдність суспільних і культурних зв’язків, завдяки якій можна було б виокремити:

• правильні й неправильні курси і цілі;
• належні й неналежні засоби;
• моральні й аморальні принципи й критерії оцінки.

Потрібно:

• бути спроможним розрізняти благородне і принизливе, достойне і недостойне, дбайливі й байдужі дію та стан;
• осмислювати свою діяльність і діяльність оточення, забезпечуючи їй прямий і зворотний зв’язок (див. 6.2.);
• бути таким послідовним і наполегливим, щоб, попри труднощі, доводити почате до кінця; останнє слушно лише в тому разі, якщо зрозуміло, що така діяльність доцільна, достатньо ефективна й інтенсивна, а також виконувана не коштом людини, природи, культури.

Нормальний громадянин старається бути обізнаним у багатьох галузях (див. також 1.7.) принаймні такою мірою, щоб розуміти, що ж йому потрібно дослідити, вивчити, випробувати і в чому повправлятися перед тим, як обійняти певну (керівну) посаду і навчати інших, давати й виставляти оцінки, писати програми, проекти тощо.

Важливо бути самокритичним і безперестанку самовдосконалюватися, водночас враховуючи, що всі люди мають свої особливості, і всі вони варті захвату й уваги.

Щоб бути щасливим і задоволеним, необхідно мати таке коло спілкування, яке гідне місця в серці, дбайливого ставлення й захисту, але залишатися при цьому вільним і самостійним. Ув’язнений теж може чимось займатися, але якщо він мусить (зобов’язаний) робити те, що наказано, так, як наказано, тоді, коли наказано, там, де наказано, з того, що є, тут, тепер, у конкретний термін тощо, він не може бути відповідальним за результати й наслідки своєї діяльності. Ув’язнений шукає свободу, раб хоче стати рабовласником. Гірше за рабську свідомість може бути лише байдужість.

ЩАСЛИВИМ НІКОГО НЕ ЗРОБИШ

Для того, щоб людина могла відчувати себе щасливою, потрібно, щоб вона:

• була здоровою і могла дбати про здоров’я інших;
• могла вірити і довіряти іншим людям, зокрема вчителям і керівникам;
• володіла інформацією як про теперішнє, так і про минуле;
• мала уявлення про майбутнє;
• розуміла, чому про щось говорять, а щось замовчують, а також, чому щось роблять, а щось залишається незробленим;
• була здатна передбачити результати і наслідки як змін, так і відмови від них;
• могла б (була б здатна, мала право, наважувалася) брати участь в обговоренні, висловлювати свою думку, ставити запитання й уточнювати, доповнювати і сумніватися, поки не вдасться впевнитися;
• відчувала себе потрібною;
• отримувала за свій внесок гідну оплату;
• була захищеною від усяких ошуканців й інших зловмисників;
• розпізнавала причини поганого і хорошого;
• могла берегти, захищати і любити своїх дітей, батьків і чоловіка чи дружину й заразом відчувати, що її саму оберігають, захищають і люблять.

• Щасливим нікого не зробиш; можна спробувати влаштувати життя так, щоб усі могли бути щасливими.
• Ніхто не може бути щасливим в оточенні нещасних людей.

РОЗУМНИМ НІКОГО НЕ ЗРОБИШ

Найбільшу цінність має пізнання, яке формується в голові людини як спільний простір, перетин трьох областей: її психіки і людини в її мікро- та макрозв’язках. Цю спільну частину ніхто не може вкласти в голову іншого, дати чи подарувати, але вона може формуватися в тих, хто здатен опанувати основи психології, соціальної психології та соціології (див. 0.3.). Психічні процеси, стани і явища, так само як людські стосунки і взаємодію в мікро- та макросередовищі, можна описати окремо, однак для того, щоб орієнтуватися в суспільстві та культурі, слід розуміти спільний для цих трьох наукових областей простір (див. рис. 0.3.5.).

Для полегшення аналізу передумов і результатів свого життя та життя інших можуть знадобитися моделі (див. рис. 7.3. і рис. 9.3.1.; 11.1.11.). Водночас сам процес осмислення із застосуванням цих моделей спершу може викликати труднощі — практика показує, що він налагодиться поступово.

NB! Теорії цінують лише ті, хто володіє різними навичками і цілісними моделями мислення. Теорія є корисною для практики лише в тому разі, якщо її опановано разом із методологією і методикою (див. 8.3.). На основі одиничних, зібраних тут і там фрагментів не сформується чітке уявлення, яке даруватиме відчуття впевненості та сприятиме самостійним розмислам і діяльності.

У суспільстві, де люди залишилися без необхідної для орієнтування в ньому підготовки, народ (той самий, який є носієм вищої влади) не може користуватися громадянськими правами і виконувати свій громадянський обов’язок, не кажучи вже про те, щоб бути відповідальним.

Людина може стати освіченою лише сама і лише в тому разі, якщо в її голові (і серці!) виникне осяяння, чудо, і їй вдасться зрозуміти, завдяки чому таке чудо може статися.

Можна вчити тексти. Під час навчання накопичуються знання. Потрібна єдність знань, вмінь і розуміння. Уміння формується завдяки вправам і експериментам, розуміння виникає через розмисли та осмислення. Щось можна зрозуміти, навчаючи й пояснюючи іншим. Особливо пощастить тим, кому випаде нагода довести цілісність своїх знань і володіння предметом своєму вчителеві-викладачеві. Проте з відповіді на іспиті чи навчання інших нічого особливого не вийде, якщо у власній голові знання не впорядковані, не систематизовані й не осмислені. Якщо знання і вміння вдасться застосувати в системах наступного рівня, то з’явиться можливість осягнути їхню важливість і значення (див. рис. 9.1.5.).

Людина може стати освіченою лише сама і лише в тому разі, якщо
в її голові (і серці!) виникне осяяння, чудо, і їй вдасться зрозуміти, завдяки чому таке чудо може статися.

Слід замислитися, чому так склалося, що для викладання в університеті (у наших закладах, де також проходить навчання) пасують лише ті, хто провів емпіричне наукове дослідження, тобто сформулював проблему і встановив у зв’язку з нею певну кількість достовірних фактів, підготував бездоганне пояснення свого дослідження (дисертацію) і захистив її на публічних дебатах (див. 8.2.).

Опанувати свій предмет можна за допомогою літератури і спостережень, але для того, щоб передавати знання в університеті на тому рівні, якого вимагають, треба самому пройти всі етапи наукового дослідження, тобто на власному досвіді вивчити, як з емпіричних фактів отримати статистичні факти і вивести з них наукові факти. У результаті наукового дослідження виникає розуміння середовища і його функціонування, людини і функціонування людської спільноти, уявлення про важливість і значення законів суспільства, природи і мислення або логіки. У того, хто успішно пройшов увесь цей шлях, виникає потенціал, який студенти вловлюють моментально. У такої людини (див. 1.7.) утворюється професійний стиль, особливий мисленнєвий лад. Адекватний професіонал із підкресленою повагою ставиться до інших професіоналів, поводиться щодо них вимогливо, схвально і наснажливо. Професіонал надійний і викликає у свого оточення відчуття впевненості. Потрібно пам’ятати, що професійна комунікація можлива лише в колі людей одного рівня; з тими, хто не компетентний у певній галузі, не вийде предметної розмови — професіонал зможе говорити з ними лише на абстрактні теми.

КОМПЕТЕНТНІСТЬ І ЯКІСНІ РІШЕННЯ

Посада керівника будь-якого рівня, яка передбачає право вирішувати й обов’язок бути відповідальним, є не привілеєм, а нагодою служити іншим людям, своїй країні, своєму народові.

Гарним прикладом є лікар. Вважають нормальним, що для того, щоб стати лікарем, потрібно, почавши навчання з освоєння анатомії-фізіології-гістології (див. 2.4.), по завершенні університету мати чітке уявлення про те, що таке здорова людина. У лікаря ніхто не запитує, чи знає він, де розміщено чи яким, на його думку, є призначення того чи того органу. Він має знати все це з бездоганною точністю, мусить вміти передати колегам інформацію грамотною латиною так, щоб усі можливі помилки були виключені. Щодо лікарів, які отримують право на самостійну практику після десяти років навчання, всі одностайно вважають само собою зрозумілим, що до того часу вони мають бути компетентними. У багатьох галузях сформувалося уявлення, ніби від відповідальних за рішення людей не пристало вимагати компетентності. Побутує думка, ніби якісне рішення можна сформувати і без відповідної підготовки. У деяких секторах, обираючи керівника, навіть дійшли критерію, згідно з яким, що менше людина обізнана в певній галузі, то краще. Підлеглі некомпетентного керівника відчувають себе так, як почувався б на операційному столі пацієнт, якого прийшов оперувати «лікар», що бачив скальпель лиш на картинці.

БЕЗПІДСТАВНИЙ АВТОРИТЕТ

Адміністративну позицію супроводжує право ухвалювати рішення, які впливають на життя інших людей (дозвіл-заборона-наказ, похвала-догана і покарання, прийом на роботу і призначення на посаду, підвищення і звільнення). Люди, які прийшли до влади безпідставно (див. також 11.1.), поводяться досить-таки однаково. Вони намагаються одразу приховати свою особистість, свою діяльність і її результати. Що краще їм це вдається, то інтенсивнішим стає поширення бюрократії (див. 12.3.): спеціалістів або скорочують, або змушують мовчати, генералістів (див. 1.7.) висміюють, з колегами поводяться як з об’єктами маніпуляції. Тим, хто наважується спитати щось про доцільність і ефективність такої діяльності, відповідають лише хихотінням у стилі: «А тобі що до того? Займайся своєю справою». Щодо результатів висловлюються: «Кому потрібно знати, ті знають і вміють дати оцінку».

Нормою стає брехня і прикрашання дійсності. Для виправдання дій начальства, приховування фактів і написання «відповідей» на листи громадян на спеціальну посаду призначають «спеціалістів зі зв’язків із громадськістю». Замість змістовного діловодства й аргументованих пояснень приходять пропагандистські фрази вкупі з порожніми обіцянками «збільшити», «підсилити», «розширити», «поглибити» і «пришвидшити».

У разі, коли в громадян у державі та в персоналу на підприємстві чи в організації відсутня можливість бути поінформованими, посилюється віддалення (див. 3.3.) — і що освіченіші й досвідченіші люди, то воно інтенсивніше. Бюрократія відіграє в суспільстві ту саму роль, що й рак в організмі. (Див. 12.3.) Подібно до того, як із пазурів раку можна видертися лише за допомогою доволі радикальних методів, у громадян є можливість позбутися бюрократії, лише рішуче виступаючи проти неї й усуваючи причини її виникнення.

• Суспільство може задовільно розвиватися лише тоді, коли на всіх рівнях регуляції та керування дотримується принципу компетентності.
• Влада людей із безпідставним авторитетом є джерелом як матеріальної, так і духовної бідності.

Особистості, які мають безпідставний авторитет, приходять до влади й утримуються при владі за підтримки лакеїв і обману, прокладаючи шлях одне одному, зберігаючи свої та чужі таємниці.

Ось приклад одного з наслідків «виборів»: особистості, які не мають потрібних для відповідальної діяльності якостей, але потрапили в ради, що формують рішення, обирають зі своїх лав таких самих радників і т. ін.

Є два можливі фінали:

• або бюрократія зруйнує державу, а народ махне рукою («від мене нічого не залежить, і немає жодного сенсу надриватися, бо самі лише палички без барабана нічого не вдіють»),
• або громадяни зберуться і без страху та ниття зламають бюрократію. Для цього потрібно бути чесним, професійним, некорисливим, послідовним. На це здатен громадянин, який поважає себе і свою батьківщину.

СУСПІЛЬСТВО І ЗМІНИ

У суспільстві неможливо поводитися так само, як і в матеріальному середовищі. У матеріальному середовищі можна переставляти предмети, різати, рубати, свердлити, підпилювати до потрібного розміру, фрезерувати, стругати тощо. Щодо людей і суспільства так поводитися не можна. Людські настанови і стосунки формуються через безпосереднє чи опосередковане споглядання і проявляються у вигляді оцінок, висновків, мотивації й орієнтації.

Для того, щоб викликати які-небудь зміни в поведінці людини чи сукупності людей, можна:

• вдатися до адміністративних заходів (наказів, заборон, покарань та ін. форм насильства); проте негідними засобами не можна досягти чогось гідного;
• викликати інтерес, потребу, посилити мотивацію, змінити ставлення і структуру (розташування відносно одне одного), зміцнити бажання, віру, надію і любов;
• змінити фактори діяльності, щоб викликати зміни на наступному рівні, коли мине необхідний час.

NB! Змінювати щось у суспільстві та його частинах-підсистемах можна лише і тільки тоді, коли точно зрозуміло, чого змінювати не можна, а слід оберігати і захищати. Звідси висновок: складаючи всілякі програми і визначаючи курси й цілі, спершу потрібно чітко сформулювати в письмовому вигляді, а також оголосити, що потребує збереження і як це збереження забезпечити. Лише після цього можна визначати, що слід змінити; як доцільно діяти, щоб необхідні зміни відбулися достатньо швидко і закріпилися; хто є відповідальним, хто звітує (коли і де!) перед суспільством за результати і наслідки.

Щоб громадянин міг задовільно функціонувати як чиновник державної чи муніципальної установи, йому не достатньо орієнтуватися у сфері фінансів (чи економіки), права, політики й ідеології!

Потрібно:

• знати і розуміти людину і сукупність людей у суспільних, культурних, сімейних і спілкових зв’язках;
• мати знання про цілеспрямовані системи;
• розуміти передумови керування, виконання і саморегуляції;
• розуміти, що рішення супроводжує відповідальність;
• враховувати, що брехати і плазувати некрасиво.

СТВОРЕННЯ НОВОГО — СМІЛИВИЙ ВЧИНОК

Створення чогось нового — це завжди відвага. Новатор має або заперечувати старе, або претендувати на тлумачення чогось цілковито нового, або зовсім по-новому на щось дивитися. (Див. рис. 2.8.1.) Здебільшого нововведення — це зауваження тим, хто раніше займався певною сферою. Особливо важко (іноді неможливо) змінювати тлумачення якої-небудь царини в цілому — у такому разі ми маємо справу зі зміною парадигми (цілісної смислової конструкції). Наприклад, планова економіка являє собою одну, а ринкова економіка — геть іншу парадигму [1].

Створюючи що-небудь, варто враховувати всі фактори та їхню взаємодію. Жоден із факторів сам по собі не може бути достатньо сильним, щоб призвести до успіху. Водночас кожен фактор є таким сильним, що його ігнорування може спричинити невдачу. Щоб зруйнувати добре злагоджену систему, достатньо знищити декілька, а то й один фактор. На противагу цьому, створення є значно складнішим процесом.

Інженерам, хімікам і фізикам (на відміну від «звичайних» розумних людей) може бути важко зрозуміти, що закони, які застосовують у матеріальному світі, не завжди спрацьовують у суспільній і соціальній сферах. Наприклад, через накази і лозунги неможливо підвищити народжуваність чи зменшити еміграцію. На пов’язані з населенням процеси можна вплинути, лише змінюючи їхні фактори.

Для регулювання еміграції треба знати (не припускати чи вважати, а знати!), чому люди, попри труднощі, надають перевагу життю на батьківщині, а що стає причиною рішення переїхати за кордон.

Щоб розуміти, чому для частини населення діти є найбільшою радістю, а частина людей не кличе до себе в гості лелеку, потрібно знати життя і життєве середовище, спілкування і вплив спілкування, а також чому обман і брехня, байдужість і підлість однаково неприйнятні для всіх.

Недостатньо з’ясувати один фактор! Потрібно знати систему факторів. Необхідно розглянути, якими є відчуття впевненості людей, віра і довіра, якою є їхня надія впоратися із ситуацією, коли їхня зарплатня сміховинна, а на підвищення рівня життя, судячи з усього, не варто чекати.

Уже наші прабатьки знали, що жодна з бочкових дощок не може бути важливіша за іншу: якщо хоч одна дошка відсутня чи зламана, неважливо, якими хорошими є решта дощок: бочки вже просто немає. Цей так званий закон бочки чи якірного ланцюга [2] універсальний, його можна застосовувати у будь-якій сфері життя і на всіх рівнях керування (див. 7.2.). Так само немає сенсу говорити про якийсь один, найважливіший елемент у суспільній регуляції — усі вони важливі.

Замість розмов про систему треба взяти до рук олівець і намалювати на папері систему, яка перебуває в центрі уваги, у вигляді явища й у вигляді процесу. Відтак можна зафіксувати дійсне і бажане становище, розкрити причини їхньої суперечності та придумати, що з цими причинами можна зробити.

Закон бочки або якірного ланцюга:

• жодна з бочкових дощок не може бути важливіша за іншу: якщо хоч одна дошка відсутня чи зламана, то бочки як такої немає;
• усі ланки якірного ланцюга однаково важливі: якщо хоч одна з ланок зноситься, весь ланцюг стане непридатним до вжитку.

[1] Можна детальніше ознайомитися з думками і текстами американського філософа науки Томаса Семюела Куна. — Прим. авт.

[2] У разі глибокого зацікавлення слід ознайомитися з концепцією Людвіґа фон Берталанфі про загальну теорію систем. — Прим. авт.

1.1. МОРАЛЬ

Успіху в суспільних і культурних регуляціях, керуванні, управлінні, адмініструванні, у спрямованій і цілеспрямованій діяльності загалом можна досягнути:

• ціною людей, природи і культури або
• завдяки людям, природі та культурі, а також системі етичних понять.

Мораль як основа етичної поведінки є функцією культури (див. рис. 5.3.1.), яка формувалася століттями завдяки наступництву поколінь і упорядковувала людські настанови і стосунки, взаємозв’язки, думки, поведінку.

Моральним є те, що перебуває в злагоді з етичними нормами і цінностями, сформованими протягом тривалого часу.

Аморальним вважають усе те, що суперечить етичним нормам, цінностям, чеснотам.

Стосунки, у межах яких ігнорують і висміюють питання моралі, називають імморальними.

Галузь філософії чи вчення, у центрі якого — мораль, називають етикою. Людині, яка виросла серед культурних зв’язків, щоб зробити моральний вибір, досить інтуїції. А проте, трапляються ситуації, коли перш ніж почати діяти, треба зупинитися й усвідомити, що за свої діяння кожен буде рано чи пізно відповідати в адміністративному чи моральному сенсі, а може, і в обох — тут і тепер або пізніше. Кожен крок, який має значення для інших людей, природи і культури, потрібно обґрунтувати хоча б для себе самого й переконатися, що ви маєте достатньо цілісне і точне уявлення про нього. Якщо вами рухає совість, то правильний шлях без сторонньої допомоги і впливу знайти неважко.

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ, НАЦІОНАЛЬНЕ, МІСЦЕВЕ

У кожній культурі можна вирахувати загальнолюдські, національні й місцеві норми моралі. Труднощі з’являються тоді, коли ці три компоненти не узгоджуються один з одним або коли люди, які живуть поруч, мають кардинально відмінні етичні норми, цінності, міфи і табу. Загальнолюдська мораль більш постійна, національна і місцева — більш лабільна (нестійка).

Для кожного громадянина дотримання норм моралі є природним і само собою зрозумілим. Людина, яка не поважає норми етичної поведінки, насправді не поважає інших людей, а також свою культуру і суспільство. Неетична поведінка є ознакою цілковитої неспроможності.

• Мораль — етичність.
• Моральність — повага до принципів і правил моралі, визнання сформованих норм і цінностей.
• Аморальність — ігнорування усталених моральних правил і принципів, дотримання принципів, які їм суперечать.
• Імморальність — невизнання, виключення моралі.
• Етика — наука про етичність (мораль), галузь філософії про цінності та норми, міфи, табу і чесноти.
• Етична поведінка — поведінка, що відповідає етичним принципам, сформоване в певному місці й у певний час дотримання цінностей і норм у спілкуванні з іншими людьми й у ставленні до них.
• Функції етики — явища і процеси, які об’єктивно супроводжують повагу до етичних принципів (людяність, відчуття впевненості, любов, віра, відданість, вірність, хоробрість, помірність тощо).

Суспільство не може тривалий час існувати без культури (моралі, звичаїв-обрядів-традицій, мови і позиції, віри, честі й поваги, гідності та почуття сорому; див. також 5). Усе те, що формує культуру (фундамент нації), допомагає дбати про неї та зміцнювати її, слід обов’язково зберігати, охороняти і захищати. Якщо яка-небудь дія може якось зашкодити культурі (негативно вплинути на неї), буде доцільно якомога скоріше припинити її. Ніхто не має морального права шкодити культурі.

Особливістю моралі, якщо порівняти з іншими явищами громадського життя, є її всепроникність. Мораль проходить через усі людські діяння в усіх сферах і на всіх рівнях регуляції та керування (див. рис. 7.2.1.).

Мораль захищає й зміцнює усталений лад і водночас є революційним компонентом філософії. Мораль підсилює або стримує свободу особистості. Мораль може об’єднати людей, надати цінність їхньому майбутньому, відкрити сенс життя і буття, покликати до відродження, врятувати від виродження, переконати у власній правоті чи знищити за допомогою нещадного почуття провини.

ОСНОВА САМОРЕГУЛЯЦІЇ

Первинною основою актуалізації питань моралі є щоденна поведінка людини, спілкування і стосунки. Вони можуть бути людськими і нелюдськими, терплячими чи ворожими, засновуватися на повазі чи зневазі, визнанні свободи волі чи примусі; можуть бути щирими, цінувати чи ігнорувати спробу порозумітися. У сфері актуалізації моралі також перебувають, наприклад, корисливі інтереси людини.

Прагнення до особистої вигоди і пріоритет власних інтересів рано чи пізно призводить до такого внутрішнього чи зовнішнього напруження, що продуктивна діяльність стає просто неможливою. Залишившись без уваги й належної реакції, незначний обман чи крадіжка через когнітивний дисонанс (див. 2.5.) ніби спонукають до скоєння більших зловживань, і за декілька років обман і крадіжка перетворюються на стиль життя, який сам шахрай називає підприємництвом.

Крадіжку й обман скоюють не лише щодо речей і грошей, вони також стосуються часу і простору, енергії, знань, уваги, прав, пільг і т. ін. Будь-що, що виправдовує таку діяльність, є аморальним.

Первинною є саморегуляція, в основу якої покладено мораль — не накази і заборони, а людську совість, любов, піклування тощо.

За порушення моральних норм нечасто призначають штрафи чи інші покарання, звільняють чи ув’язнюють. З людьми, які морально занепали, просто перестають спілкуватися. Часто стаються і розлучення. Напруги можна позбутися, лише щиро визнавши свою провину і вибачившись. Той, хто завинив, має чітко сформулювати, що його вчинок був неприйнятним. Він має пообіцяти, що надалі так не вчинятиме. Якщо перепрошення й обіцянка щирі, людину варто пробачити.

А якщо не пробачити, то цілком імовірно, що людина, яка припустилася помилки, надалі не казатиме правду і не зізнаватиметься в скоєному, а кожна наступна невдача псуватиме людину дедалі більше, оскільки для подальшого існування (відновлення душевної рівноваги) людина, що вчинила неетично, має переконати себе й інших у тому, що вона не скоїла нічого негожого та що її вчинки є правильними. Як варіант, людина може спробувати втекти від реальності й поховати себе під купою інших справ.

1.2. ЛЮДИНА ЯК ІНДИВІД

Індивід чи особистість є живою системою, що відрізняється від інших і невимовно складно з ними пов’язана. Цю особливість заведено називати індивідуальністю. Кожен живе у своєму часі й просторі, точніше, у своєму часопросторовому континуумі, у системі своїх зв’язків і залежностей. Що вийде із життя, який слід у ньому залишиться — залежить від рівня освіченості, здоров’я, характеру, темпераменту, а також рівня розвитку, що має свої інтелектуальний і емоційний, фізичний і духовний, соціальний і етичний складники.

Кожна людина має індивідуальні якості й взаємозв’язки з іншими людьми. Значення і значимість індивіда формуються в контексті систем наступного рівня. Індивід має чимало значень, які формуються в різних метасистемах і проявляються залежно від того, де (у яких метасистемах) він функціонує. Одні й ті самі події й життєві етапи можуть мати багато різних і водночас правдивих описів укупі з розмаїтими оцінками, зокрема й такими, що суперечать одна одній. Усе залежить від того, у якому контексті та з яким умислом намагаються тлумачити діяльність індивіда.

Індивіда характеризують:

• Анкетні дані: вік, стать, вага, зріст, сімейний стан тощо;
• Індивідуальність: особливість, своєрідність, самобутність; те, чим людина відрізняється від інших, чим вирізняється, чим привертає увагу. Індивідуальність проявляється через характер, життєву позицію, комплекси, фобії, патичні зв’язки (чуттєві зв’язки), звички, звичаї і т. ін.

Індивідуальні якості можуть бути вродженими чи сформованими з часом. Індивід належить до якоїсь нації, у його статевих ознаках можна виокремити, наприклад, різні ступені маскулінності чи фемінності, орієнтацію тощо. Його також характеризує належність до групи, стосунки, ролі та статус у кожній ролі. Інтегрованим показником може бути стратифікаційний індекс (місце індивіда в суспільній ієрархії, схарактеризоване якістю життя та позицією в суспільній і культурній регуляції (див. 2.6.)).

1.3. ОСОБИСТІСТЬ, ЧЛЕН СУСПІЛЬСТВА І ПРЕДСТАВНИК КУЛЬТУРИ

Особистість, як уже було згадано, є соціальною якістю людини. Особистісними характеристиками, наприклад, є почуття відповідальності й почуття обов’язку, працелюбність, відчуття права і справедливості, а також:

• Рівень самостійності — незалежність (щодо чого і завдяки чому), а також те, що означає порядок і навіщо він потрібен; що і як можна підлаштувати під себе, а під що чи кого треба підлаштуватися; чому не можна бути і не виходить бути цілковито незалежним.
• Рівень свободи — свобода від чогось і для чогось, а також розуміння того, де пролягає їхнє розмежування і якою є міра; що відбувається, коли межу досягнуто, а міру переповнено, і чому більше не можна чи не виходить бути вільним.

Для того, щоб людина могла поводитися як особистість — самостійно мислити, говорити й діяти, — вона має бути достатньо вільною і як суб’єкт почуватися в ситуації вибору.

Громадянам, які усвідомили себе, неважко зрозуміти, що всі члени суспільства мають рівні права. Усіма правами можна користуватися тою мірою, яка не порушує такі ж права інших людей і життєве середовище у всіх сенсах цього слова.

Самостійність означає незалежність — відсутність залежності від інших людей. Цілком зрозуміло, що більшого успіху можна досягнути лише у співпраці і що люди загалом взаємозалежні. Питання полягає в тому, чи має ця залежність ознаки підтримки, підбадьорювання і наснаження, чи є пригноблювальною й гнітючою; епізодичною чи постійною; проявляється лише в деталях чи в усьому і загалом є цілісною; відкрита вона чи прихована тощо.

• Парадокс — правда, що здається брехнею.
• Демагогія — брехня, що здається правдою.

Свобода — це ідеал, піднесена ідея, за яку борються повсякчас, віддають своє життя, долають усі можливі труднощі. Водночас складно знайти щось, чого люди боялися би більше за свободу. Свободу супроводжує право вирішувати, а рішення супроводжує зобов’язання брати на себе відповідальність. Якщо відповідальність здається людині надважкою ношею, вона прагне зробити все, щоб позбутися права вирішувати, а просто спостерігати збоку за тим, що відбувається. Це справжній парадокс.

Від чого залежать свобода і незалежність? Йдеться не тільки про фізичні перешкоди, а передусім про інтелектуальні, емоційні та етичні. Вільною може бути лише людина, достатньо освічена, поінформована і досвідчена, щоб мислити самостійно. Наприклад, оплата навчання є платою за майбутню свободу — навчаючись, можливо досягнути готовності самостійно орієнтуватися, мислити, вирішувати, реалізувати й оцінювати рішення; здатності жити своїм розумом і створювати умови для досягнення успіху для інших людей. Тобто освіта створює передумови для вільного життя.

Людина як особистість є членом суспільства і представником культури. Вона може поводитися як представник суспільства, якщо має відповідні повноваження. Представником культурних зв’язків людина є повсюди: вдома, на чужині, у кожен момент життя. Для того, щоб бути вільним і брати участь у формуванні рішень, потрібно мати як формальне, так і моральне право.

ПОТРЕБА БУТИ ОСВІЧЕНИМ, ПОІНФОРМОВАНИМ, ДОСВІДЧЕНИМ

Громадянин розуміє і враховує, що кожне право супроводжують обов’язки і відповідальність. Цей зв’язок фундаментальний. Наприклад, якщо когось обирають (чи хтось потрапляє завдяки виборам) у парламент або в члени якогось іще дорадчого органу, це супроводжує формальне право брати участь у діяльності відповідної ради. Проте ті, хто не уявляють, що потрібно робити і до чого прагнути, не мають морального права торкатися кнопки голосування. Це стосується будь-якого правління, будь-якої посади, навіть домашнього життя. Під час обговорення бюджету важливо бачити ціле і вміти передбачити, яким стане суспільство, якщо пропорції та пріоритети бюджету залишаться такими ж.

Варто пам’ятати, що діє не парламент чи інші ради — діють люди. Вирішує не правління, а члени правління. Вирішує не уряд, а міністри разом із прем’єр-міністром. Рішення, які схвалює й ухвалює засідання уряду, більшою мірою є компромісами, з якими мають погодитися практично всі присутні, враховуючи, що ці рішення містять лише частину пропозицій, висунутих на початку.

Закон нічого не робить і ні за що не відповідає. Роблять і несуть відповідальність люди, які написали й схвалили цей закон. Завод не працює — працюють робітники цього заводу тощо. Ці та інші уточнення можуть здатися несуттєвими, однак за глибшого розгляду можна помітити, що прийоми приховування механізму відповідальності є наріжним каменем демагогії (див. 12.3.). Може здатися, що немає жодної проблеми в тому, що хтось говорить трохи неточно. Адже головне, що всі розуміють. Щодо наведених прикладів — у тому й річ, що через нечітке формулювання неможливо правильно зрозуміти сказане, бо особа того, хто говорить, прихована за округлими фразами на кшталт «надійшла пропозиція». Якщо думаєш правильно, навіщо неправильно висловлюватися? Якщо від діяльності залежить життя держави і людей, нема чого даремно балакати. Слід говорити доволі чітко, щоб уникнути непорозуміння.

НЕОБХІДНІСТЬ БУТИ ВІДПОВІДАЛЬНИМ

Як уже було сказано вище, почуття відповідальності й активність формуються лише в процесі самостійних рішень, а рішення можливі лише в ситуації вибору.

Будь-яка спроба рішення перетворюється на гру чи абсурд, якщо замість ситуації вибору людина потрапляє в ситуацію примусу. Щоб уникнути значних неприємностей, у таких випадках люди вдають, що не розуміють, що відбувається. Вони підіграють, прекрасно розуміючи, що головні правила цієї гри заповідають показати непідробну щирість і серйозність. Якщо у співробітника, який обіймає керівну посаду, немає умов для змістовного, етичного і коректного провадження справ і якщо в його арсеналі є сила, примус, абсурд, гра і демагогія, то такий стан речей слід вважати аморальним.

ПОТРЕБА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЕТИЧНОСТІ

Безкультур’я і нехтування культурними нормами, цінностями і табу неминуче супроводжують імморальність і аморальність.

Безкультур’я супроводжує і надія начальників директивними методами досягнути високоморальної (дисциплінованої) поведінки підлеглих. На ґрунті безкультур’я виростає також ілюзія, ніби що більший порядок впроваджено і суворіші покарання призначені за порушення правових норм, то менше таких порушень виникає та етичнішим є суспільство.

Імморальному чи аморальному робітнику-керівнику, який вважає, що його авторитет ніяк не пов’язаний із брехнею, можна дати гарну пораду: хай і зціпивши зуби, але поїхати якомога далі та влаштуватися на таку роботу, де його ніхто б не знав і жоден знайомий від нього більше не залежав. А залишившись на своєму місці, можна було б щось виправити, щиро пошкодувавши і вибачившись.

1.4. ЛЮДИНА ЯК СУБ’ЄКТ

Суб’єктом може бути людина чи об’єднання людей, яке є активним дієвим началом. У соціології та в соціальній психології суб’єкта розглядають як ініціатора, виконавця, того, хто поєднує і відповідає за цілеспрямовану, узгоджену з певним курсом діяльність.

Якщо в центрі уваги суб’єкта перебувають процеси, за допомогою яких він хоче досягнути (має досягнути) результатів зі споживчою цінністю, упорядкувати середовище чи надати послуги, то йдеться про керування і виконання (роботу).

Діяльність, за якої суб’єкт самостверджується і діє заради того, щоб досягнути порядку і поваги до порядку (підпорядкування), називається управлінням (володарюванням). Управлінням часом намагаються вважати і виховання. Про всяк випадок повторимо, що згідно з поданими в цій книзі трактуваннями, вихованням є створення і збереження сприятливого для дорослішання і розвитку людини середовища (див. також 2.2., 2.8.).

Що характеризує суб’єкт? (Див. рис. 1.4.1.)

Пізнання. Самопізнання, групове пізнання, суспільне пізнання, культурне пізнання.

Свідомість. Формується відповідно до пізнання. Самосвідомість («я»-відчуття) так само формується відповідно до самопізнання; за аналогією через групове пізнання витворюється групова свідомість («ми»-відчуття); суспільна свідомість, або громадянське почуття, формується відповідно до суспільного пізнання, а завдяки культурному пізнанню твориться культурна свідомість, або ідентичність.

Жодне з них не можна сформувати силоміць. Можна лише створити потрібні для їх формування передумови через забезпечення відповідних умов і сприятливого для зростання середовища (факторів системи пізнання). Самопізнання, як і групове, суспільне і культурне пізнання, а також відповідна кожному з них свідомість, є фундаментом виховання громадянина і фундаментом його життя.

Підготовка. Для орієнтації, формування рішень, виконання рішень і встановлення зв’язків між виконавцями, для оцінки діяльності й результатів, а також — за потреби — для внесення поправок, необхідна відповідна підготовка. Потрібно, щоб навчання, виховання і досвід давали людині можливість сформуватися в патріотичну особистість з бажанням активно служити своїй країні й народу.

У Конституції сказано про право на освіту, однак не мовиться про право бути поінформованим. Разом із комерційним функціонує національне телерадіомовлення, але його керівництво чомусь вважає за обов’язок транслювати розважальні передачі, а не домагатися поінформованості населення у всьому тому, що потрібно знати громадянину, охочому взяти участь у суспільному і культурному житті.

Частково поінформована людина відчуває себе обманутою чи покинутою.

Адекватність і відповідність дійсності є центральними питаннями, як щодо пізнання, так і щодо свідомості. Якщо людина бачить себе й інших у кривому дзеркалі, якщо через слабку несистемну освіту в голові у неї плутанина, і вона здатна угледіти лише деякі частини цілого — і навіть вони постають перед нею викривленими і не пов’язаними між собою, — то в такій ситуації формування адекватної «ми»-концепції практично неможливе.

1.5. РОЛІ ТА СТАТУС

Кожна людина має невеликий набір ролей — усе життя проходить у певних ролях, і кожного з нас можна розглядати як сукупність цих ролей. Що більше ролей опанувала людина та що більше ролей людей зі свого оточення вона знає, то ймовірніше, що вона досягне в житті успіху. Вправляння в ролях і зміні ролей починаються вже в ранньому дитинстві, коли дитина під час гри стає то машиністом, то пасажиром, то контролером, то начальником станції тощо.

Адекватне розуміння ролей, усвідомлення свого місця серед різних зв’язків і ситуацій може сформуватися лише в контексті культури, через безпосередній і опосередкований досвід.

Мова потрібна для спілкування, але сама вона не є достатньою передумовою для спілкування у своєму культурному просторі — мова не спілкується. Цінністю є єдність мови і заряду: потрібно опанувати ролі та поведінкові стереотипи як основи культури, засвоїти їх і прийняти (інтеріоризувати).

Ключ до щастя:

Щоб бути щасливою у своїй ролі, людина має зробити все можливе, щоб той, хто має протилежну роль, міг бути у своїй ролі.

Людям, які не знають ролей і не розуміють стереотипів, спілкуватися дуже важко.
У будь-якій ролі доцільно враховувати:

• Точність. Засвоєння ролі, тобто отримання відповідей на запитання: «Куди я потрапив?», «Що тут відбувається?», «Як тут заведено поводитися?», — є важливою частиною процесу соціалізації (див. 2.2.). Поводитися у певний спосіб можна лише в межах певної ролі.
• Стереотипи культури. Щоб досягнути успіху в чужій країні, слід розуміти локальний культурний контекст і поводитися відповідно до нього. «До чужого монастиря зі своїм законом не сунься».
• Статус. Перебуваючи в якійсь ролі, людина має в очах інших певний статус. Некомпетентність, брехня, обман, зрада, негідна поведінка знижують статус. Поведінка, що відповідає очікуванням або перевищує їх, підвищує статус.
• Авторитет є сукупністю статусів.
• Ролі слід змінювати швидко й легко. Людина, яка застрягла в якій-небудь ролі, може стати нестерпною і надокучливою для оточення. Наприклад, людина, яка застрягла в ролі вчителя, залишається вчителем удома, на роботі, серед друзів.
• Потрібно бути у своїй (!) ролі. Людина, що рветься побувати в ролі інших, породжує суперечності, які можуть перерости в конфлікти. Важливо продумати, коли і в яких ролях варто жити, а яких ролей — уникати, чи то вдома, чи то на роботі, чи десь іще.
• Бути (поводитися) в межах якоїсь ролі можна лише тоді, коли є хтось у протилежній ролі. Протилежну роль слід знати, оскільки щасливим у своїй ролі може бути лише той, хто створив усі умови для людей у протилежній ролі. Будь-який керівник може бути у своїй ролі лише за умови, що він розбирається в ролях колег. Приклади протилежних ролей: вчитель і учень, продавець і покупець, лікар і пацієнт; у сім’ї — дружина і чоловік, діти і батьки.

• У будь-якій із ролей людина має певний статус в очах інших людей, через яких оприявлюються її ролі.
• Авторитет є сукупністю статусів.

Будь-кому в житті властива роль як того, хто формує рішення, так і їх виконавця. І формуючи, і виконуючи рішення, важливо розуміти свою роль і створювати необхідні умови для протилежної сторони. Кожна людина є ковалем свого щастя тією мірою, наскільки їй вдалося створити умови для досягнення щастя іншими людьми.

1.6. ЛЮДИНА ЯК ГРОМАДЯНИН

У юридичному сенсі всі, хто проживає в країні та має громадянство, є громадянами. Серед жителів Естонії без естонського громадянства значна частина — громадяни інших держав. Незалежно від громадянства всі мають рівні людські права. Є думка, що в базованому на знанні суспільстві всі люди хочуть брати участь у виборі рішень; усі достатньо лояльні, чесні й професійні, щоб поводитися сумлінно і відповідально в контексті суспільних і культурних зв’язків. Насправді це не так.

Є чимало передумов для того, щоб бути громадянином і поводитися в суспільному і культурному житті відповідно до здобутих знань, сумлінно і відповідально. Ці передумови не формуються самі, випадково. У демократичному суспільстві ці передумови слід створювати, зберігати і зважати на них.

ХТО МОЖЕ ВВАЖАТИ СЕБЕ ГРОМАДЯНИНОМ

Громадянином себе може вважати людина, яка

• знає, що і як робиться або залишається незробленим;
• хоче знати, чому щось роблять чи не роблять, що залежить від зробленого чи незробленого і так само залежить від діяльних людей і самої їхньої діяльності, а також від її результатів і наслідків;
• дбає про безумовний і системний зв’язок між правами, обов’язками і відповідальністю;
• не боїться брати участь в обговореннях і формуванні рішень, а також у контролі над виконанням цих рішень (оскільки враховує, що так формується обов’язок бути відповідальним);
• вміє бути послідовно вимогливою щодо себе та інших;
• навчається і хоче брати участь у навчальному процесі протягом усього життя;
• згодна запропонувати свою кандидатуру в депутати, чиновники чи радники виключно у разі наявності відповідної підготовки й особистісної готовності;
• знається на системі дій, системі пізнання, а також комунікативній, фінансовій, енергетичній, транспортній та інших системах, потрібних для орієнтації в суспільному та культурному житті (див. рис. 4.0.3.);
• вміє розглядати діяльність як сукупність проблем (див. 0.3.);
• знає, як визначати і розмежовувати системи, аналізувати та узагальнювати, виокремлювати зв’язки і залежності, систематизувати і класифікувати;
• вимагає публічності, зокрема публічного обґрунтування рішень;
• зневажає приховування і використання будь-яких систем обману і примусу;
• не бере участь у процедурах, що суперечать Конституції чи сформованим у культурному просторі добрим традиціям (намірам і звичаям);
• робить усе можливе для захисту й зміцнення конституційного ладу.

Почуття обов’язку формується в процесі виховання, почуття відповідальності — в процесі формування самостійних рішень.

Ключовим фактором суспільного і культурного життя є рішення, тобто готовність різних категорій населення по-справжньому, не жартома відповідати за те, що відбувається в суспільстві та культурі. Конституція надає всім громадянам рівні громадянські права, але якщо ніхто не зобов’язаний забезпечити можливість справді користуватися цими правами, то вони стають фікцією. Особливо пишномовною і вартою подиву була сталінська Конституція СРСР. День, коли вона набула чинності, був неробочим і його слід було відзначати всенародним святкуванням. Водночас того, хто натякав на Конституцію і записані в ній громадянські права, вважали дисидентом.

Хто наважиться придивитися, той помітить, що і в наш час люди з правом вирішувати переважно не уявляють, за яких умов у народу виникла б можливість поводитися як суб’єкт само- і соціального управління. Згідно з Конституцією, носієм вищої влади в суспільстві є (має бути!) народ. Насправді ж народ не має права впливати на події в країні, тобто вирішувати, а також вимагати від депутатів і чиновників враховувати це рішення, чи принаймні організовувати референдум, рішення якого було б обов’язковим до виконання.

Люди, які залишилися (яких залишили) без належних умов для функціонування в ролі громадян, не можуть скористатися встановленими Конституцією (громадянськими) правами.

ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Щоб суспільство могло стати громадянським, потрібно створити такі передумови, за яких усі категорії населення (кожна людина в місті й селі, у кожній сфері життя, у всіх відомствах і на всіх рівнях регуляції) мали можливість:

• бути удосталь освіченими, щоб розуміти, про що слід бути поінформованими;
• бути удосталь поінформованими, щоб орієнтуватися в просторі-часі, в обставинах, становищах і сформованих процесах;
• бути удосталь досвідченими, щоб передчувати і передбачати можливі зміни чи їхню відсутність, очевидні результати й наслідки, а також вчасно й адекватно реагувати на них.

Для участі у формування рішень потрібна здатність передбачати можливі результати і наслідки своєї та чужої діяльності, зокрема рішень і їх виконання, причини успіхів і невдач, а також інші зв’язки.

ГРОМАДЯНСЬКІ ПОЧУТТЯ ФОРМУЮТЬСЯ НА ПРАКТИЦІ

Незайве буде ще й ще раз підкреслити, що слово «демократія» легко може стати порожнім звуком. Для збереження свободи і незалежності всім і завжди слід бути напоготові й докладати зусиль! Громадянам буде нелегко, якщо бюрократія стане розростатися.

У цьому разі для більшості громадян свобода стане видимістю (а не сутністю).

Свобода і незалежність гарно звучать як високі ідеали. Складніше зрозуміти, що збереження ідеалів не можна доручити комусь іншому. Часом так стається, що заради досягнення ідеалу люди готові пройти через будь-які труднощі та самозречення, але коли ідеал досягнуто, не мають сил і часу на його збереження. Всі нібито знають, що в ім’я свободи і незалежності треба постійно і цілеспрямовано працювати, але коли з’ясовується, що для збереження вільної і незалежної держави потрібно думати, вчитися і невпинно вдосконалюватися, бути обізнаним і вимогливим, у багатьох людей зникає блиск в очах.

Своя держава на має бути тягарем для громадянина! Громадянин — це житель, який хоче бути суб’єктом, оскільки орієнтується не лише в хорошому і поганому, а й у факторах, які за ними стоять. Завдяки цьому громадянин може брати участь у рішеннях, встановленні зв’язків і виконанні, а також — за потреби — в корекції. Так виникає співчуття, переживання і душевний біль, тому що разом зі справжньою залученістю (не ігровою чи голослівною), до рішень і їх виконання формується зобов’язання бути відповідальним за кінцевий результат і те, що чекає в майбутньому на саму людину, державу і народ.

Громадянське почуття формується завдяки практиці.

НАРОД ЯК ОБ’ЄДНАННЯ ГРОМАДЯН

Народ як об’єднання громадян може функціонувати як суб’єкт (як адекватне активне начало), якщо має відповідну самосвідомість, групову свідомість, суспільну і культурну свідомість, а також якщо він має державну, національну і місцеву ідентичність.

Щоб народ міг поводитися як суб’єкт, потрібен такий стан речей:

• у народу є можливість бути достатньо освіченим, поінформованим і досвідченим, щоб орієнтуватися і свідомо брати участь в обговореннях, рішеннях і оцінці результатів;
• керівництво таке чесне, справедливе й уважне, що реагує на бажання народу;
• система масової інформації поширює лише правдиву і системну інформацію, а ЗМІ формують масову комунікацію;
• вибори відповідають встановленим Конституцією вимогам, випадкові люди не мають можливості потрапити в парламент, органи місцевого самоврядування чи інше відповідальне за рішення зібрання;
• система освіти забезпечує задовільну підготовку для самостійного орієнтування як у суспільному та культурному, так і в житті сім’ї та громади;
• державні рішення на всіх рівнях регуляції мають прямий і зворотний зв’язок.

Для того, щоб становище в державі було і залишалося задовільним, його жителі мають поводитися як громадяни!

1.7. ПРОФЕСІОНАЛ

На рівні побутової свідомості кожна людина може міркувати як вважає за потрібне. Маленькі рішення, результати і наслідки яких не мають значного впливу на інших людей, можна ухвалювати на власний смак. Та якщо обрані й уповноважені особи на офіційному рівні починають обговорювати і готувати такі рішення, виконання яких може змінити побут і умови життя багатьох груп людей, природу і життєве середовище, то ситуація набуває зовсім іншого значення.

Під час підготовки серйозних відповідальних рішень, виконання яких супроводжують якісні переходи, потрібно докладати зусиль, щоб бути професійним і етичним.

• Профан. У більшості сфер життя всі ми профани, оскільки нічого в них не розуміємо і не вміємо.
• Дилетант. У багатьох галузях ми дилетанти — маємо приблизне розуміння і поверхові вміння.
• Спеціаліст. У деяких сферах ми спеціалісти. Спеціаліст ґрунтовно і чітко орієнтується у якійсь конкретній вузькій галузі. Вартий довіри той спеціаліст, який знає, чого він ще не знає і щодо чого він поки що не стане висловлювати свою думку.
• Генераліст. Генераліст є спеціалістом у певній галузі та вміє охопити ціле — систему в системі метасистем. Генераліст є творцем великих рішень і залучає до їхнього створення, виконання й оцінки чимало спеціалістів.

Достойними можна вважати тих людей, які:

• керовані людськими чеснотами;
• адекватні;
• хочуть бути професіоналами (освіченими, поінформованими і досвідченими), попри те, що світ довкола стрімко змінюється;
• мислять тверезо і хочуть бути в авангарді прогресу;
• вірять, що професіоналізм є запорукою успіху, величі й видатних досягнень лише разом із людською небайдужістю;
• розуміють, що жоден предмет не можна вивчити остаточно і намагаються використовувати кожну мить для самовдосконалення, роздумів і розмислів, пошуків і віднаходження найкращих можливих варіантів рішень.

Чим професійний тип міркувань та концептуальне мислення відрізняються від мислення дилетанта чи профана? Відповідь могла б бути короткою. Дотримуючись принципів цієї книги, ми постараємося навести якомога більше точок зору на це поняття («професіонал»). А вже більш детально деякі з них розкриємо в наступних розділах.

Професіонал:

• використовує слова з чітко означеним і визначеним сенсом;
• для розгляду об’єкта тлумачення знаходить чимало точок зору;
• враховує, що кожна точка зору може дати можливість побачити щось таке, чого не побачиш з іншої точки зору, і знає, що з жодної точки зору не побачиш цілого (систему, яка є для спостерігача абстракцією, мисленнєвим узагальненням);
• знає, що, розглядаючи якийсь предмет, явище чи процес, не можна давати йому оцінку; підстави для оцінювання є лише тоді, коли ми бачимо, якою мірою об’єкт розгляду може слугувати початковою інформацією для систем, для яких ця інформація призначена;
• розглядає об’єкти уваги як у статиці (як предмет чи явище), так і в динаміці (як процес — у вигляді безупинної вервечки подій, які мають часову послідовність і логічний зв’язок);
• орієнтується в життєвому середовищі; розглядає фізичне і духовне, природне і предметне середовища як його частини; розглядає як ціле (сформоване в процесі взаємодії психічного, соціального, віртуального та ін. середовищ) стан, для розуміння й орієнтації в якому потрібно бути освіченим;
• розуміє, що відчуває, думає, вирішує і діє людина, а не речі, тексти, установи тощо. Людина визначає курс і завдання, обирає засоби, впроваджує принципи, дає оцінки, робить висновки, досліджує і створює, вирішує і тому є відповідальною;
• розрізняє і пов’язує рівні регуляції й керування; розуміє, що кожна проблема на кожному рівні регуляції та керування має свій (відмінний від інших) зміст;
• знає і враховує, що кожен факт можна і треба розглядати в декількох контекстах, зокрема й у статиці та динаміці;
• розуміє, що значимість людей, предметів, текстів, подій і т. ін., надані їм оцінки, висновки щодо них тощо формуються залежно від контексту;
• сприймає всерйоз лише варті довіри оцінки;
• розрізняє і знаходить зв’язок між загальним, особливим і одиничним;
• прагне взяти за основу ціле (систему в системі метасистем) і за можливості розглянути його комплексно (з усіх боків);
• вміє сформулювати проблему як сукупність усвідомлених суперечностей і старається з’ясувати і сформулювати причини виникнення (існування — поглиблення — розширення) цих суперечностей, їхні функціональні (взаємозалежні) і каузальні (причинні) зв’язки;
• усвідомлює, що проблему як таку не можна розв’язати; розуміє, що можна зменшити (а іноді й усунути) причини суперечностей, усвідомлених як проблеми;
• знає, що на кожному рівні регуляції й керування будь-яке рішення має відмінне від іншого значення;
• розрізняє (не плутає):
  • що таке курс і ціль та що таке засіб; розуміє, що ніщо не може бути засобом лише щодо курсу й цілі та що без засобу неможливо дотримуватися курсу і досягнути цілі;
  • що таке ресурс і що таке умова; розуміє, що наявність будь-якого ресурсу перетворює використання (застосування) інших ресурсів на умову;
  • що таке причина, що таке результат і наслідок; розуміє, що разом із досягненням будь-якого результату завжди можуть сформуватися (і напевно сформуються) наслідки — щось таке, що суперечить задуму, і супровідні результати — щось, чого ніхто не міг очікувати, але що загалом відповідає задуму;
  • що є об’єктивним і що суб’єктивним;
  • що таке сутність і що таке видимість;
  • що таке зміст і що таке форма;
  • що таке опис, вимірювання, оцінка і підрахунок;
  • що таке дані та що можна вважати емпіричним, статистичним і науковим фактом;
  • що таке зв’язок, прямий зв’язок, зворотний зв’язок;
  • що таке право, зобов’язання і відповідальність і що таке (як формується) почуття обов’язку і почуття відповідальності;
  • що таке спілкування і що таке звернення (до когось чи поводження з кимось); розуміє, що спілкуватися можуть лише суб’єкти, тобто індивіди чи групи, які визнають і поважають одне одного, довіряють і зважають одне на одного;
  • що таке керування, управління, господарювання, володіння, захоплення, організація і встановлення зв’язків; за яких умов ці види діяльності можливі; що слід зробити і на основі чого можна оцінювати дійових осіб, їхню діяльність і результати та наслідки;
  • що таке можливість, що таке випадок і неминучість;
  • що таке мотив, мотивація і мотивування;
  • що таке тема, рема, текст і контекст, підтекст, коди, підзавдання і надзавдання;
  • що таке знання, а що — гадка, віра, мрія і т. ін.;
  • що таке парадокс і що таке демагогія;
• оперує класифікаціями;
• знає, що крім розглянутого може бути ще щось, для розгляду чого досі бракувало умов;
• розуміє, що
  • кожен об’єкт можна розглянути ще більш системно;
  • все, що можна виміряти, можна виміряти ще точніше;
  • все, що можна оцінити, можна оцінити ще точніше;
• спілкується з професіоналами;
• розуміє, що
  • соціальне, духовне і психічне середовище не можна змінити тут і тепер;
  • для зміни нематеріальної дійсності потрібно змінити її фактори (систему факторів, а найчастіше й систему факторів факторів тощо), а також набратися терпіння;
  • моральне право на зміни (чи бажання змін) як у природі, так і в суспільстві, культурі чи десь іще формується залежно від здатності суб’єкта передбачати і розпізнавати можливі результати і наслідки своєї діяльності та водночас залежить від його готовності зберегти те, чого не можна змінювати;
  • потрібно відповідати за прямі та побічні наслідки діяльності;
  • цілі й засоби є системами;
  • курс і ціль доцільно встановлювати так, щоб для утримання курсу і досягнення цілі були наявні необхідні засоби (аби було бажання і можливість їх надати);
  • засіб — це система, жоден елемент якої не є достатньо сильним, щоб самому забезпечити можливість триматися курсу і досягати цілей; водночас будь-який елемент достатньо сильний, щоб у разі його відсутності (чи слабкості) процес урвався, тобто дотримання курсу стало неможливим, завдання залишилися невиконаними;
  • імовірність перебігу означеного процесу характеризує матриця елементів, де цілі й засоби представлені як системи;
  • гроші та інші еквіваленти можуть посилити мотивацію, але також викликати заздрість і суперечки між людьми, породити інтриги і т. ін.;
  • результатів досягають люди; гроші покривають частину витрат, які виникають під час діяльності;
  • права мають сенс лише тоді, коли ними користуються, дотримуючись принципу справедливості.

Для орієнтування в майбутньому, формування рішень і доцільної діяльності індивіду потрібні не лише знання, а й єдність знань, вмінь і розуміння.

Професіонал без сторонньої допомоги розуміє, що будь-який результат є лише передумовою подальшої діяльності (і нічим крім цього!) і що так звану «кінцеву зупинку» досягнути насправді неможливо. Він здатен розпізнати інших професіоналів і залюбки бере участь у спільних пошуках. Професіонал розуміє, що розбагатіти може лише той, хто достатньо щедрий.

Професіонал у будь-якій сфері враховує, що він, як і інші люди, у більшості галузей є профаном. У деяких галузях багато хто є дилетантом-любителем, а в якій-небудь іншій царині — спеціалістом. Добре, коли багато людей у душі мріють стати генералістами.

Професіонали в будь-якій галузі використовують у своїх спеціалізованих, професійних, посадових дискусіях поняття, які мають максимально чіткий склад, структуру і значення. У тих царинах, де професіонал має також відповідати за свою (й інших) діяльність і результати та наслідки, для досягнення задовільної точності та ясності використовують моделі, а в деяких галузях і латину.

1.8. НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА

У кожній сфері життя деякі люди вирізняються стійкістю, наполегливістю, спроможностями і послідовністю. Це трапляється в мистецтві, спорті, економічному житті та інших царинах. Такі люди формують еліту відповідної галузі.

Національну еліту формують люди, які присвятили себе служінню суспільним інтересам. Уже в Стародавній Греції належність до еліти вважали піднесеною ідеєю. У Середньовіччі до еліти належали лицарі та шляхтичі, які захищали короля, державу, себе і підданих від ворогів, а також обстоювали честь і гідність, право бути собою. Моральні принципи шляхти мали бути чіткими, зрозумілими і передбачали неухильне дотримання. Точне і безперечне виконання своїх зобов’язань було критерієм моральності. Було також чітке уявлення про честь і ганьбу. За тих часів образа інших людей була цілковито неприпустимою.