РОЗДІЛ 12: СПІВПРАЦЯ

Життя штовхає вперед співпраця, а не конкуренція.
Кожен здатний і може діяти самостійно, але серйозних результатів можливо досягти лише у співпраці.

12.0. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

Люди похилого віку ще пам’ятають ті часи, коли в селах всі великі роботи проводили у формі толоки. На толоку збиралося все село. Частина людей готувала для учасників толоки їжу, хтось доглядав за дітьми, інші займалися запланованою на толоку роботою — будували будинок або дорогу, возили гній, молотили зерно й т. ін.

Щоразу, коли треба терміново зробити щось таке, з чим самостійно ніяк не впораєшся, люди й сьогодні збираються разом, за необхідності об’єднуючи ресурси, зокрема гроші, знайомства, знання і вміння.

Іноді все йде добре, але, на жаль, нерідко трапляється й таке, що співпрацювати не вдається. Багато людей взагалі не звикли докладати зусиль для досягнення чого-небудь. Деякі не розуміють, чому вони мають створювати іншим людям умови для досягнення успіху, і бояться, що хтось вкраде їхні ідеї і стане завдяки цьому багатшим. Хтось просто не в змозі зрозуміти, про що говорять або куди прагнуть люди довкола.

Важливо не те, що відрізняє людей одне від одного, а щось спільне, те, що їх об’єднує, змушує докладати зусилля, зосереджуватися, відмовлятися від усього, що заважає і вводить в оману.

Співпраця означає створення одне для одного умов для досягнення успіху.

12.1. ПЕРЕДУМОВИ СПІВПРАЦІ

Як читач уже знає, людські стосунки можуть бути як суб’єкт-суб’єктними, так і суб’єкт-об’єктними. (Див. 6.0.) У першому випадку обидві сторони вважають одна одну суб’єктами. У другому випадку одна сторона розглядає себе як суб’єкта, а партнера — як об’єкта. Спілкування може відбуватися лише між суб’єктами. Якщо йдеться про суб’єкта, який розглядає іншу людину як об’єкт, то ми маємо справу зі зверненням.

Здібності, зокрема здатність до співпраці, є в суб’єкта. У предметів, явищ, процесів тощо здібностей бути не може.

Співпраця передбачає збіг прагнень, взаєморозуміння й адаптацію одне до одного. Передумовою для співпраці слугують хороші стосунки. Передумовою для стосунків, зі свого боку, є спілкування, яке налагоджується, якщо сторони зважають одне на одного, якщо між ними є довіра й повага. Це не означає, що не може бути розбіжностей. Питання в тому, як подавати розбіжності, пояснювати їх і знаходити рішення, які не ставили б жодну зі сторін у стан потерпілого.

Такі рішення, за яких всі б вигравали, нелегко знаходити, але саме їх варто шукати за допомогою злагодженої співпраці. Для того, щоб всі сторони відчували себе переможцями, потрібно системно займатися факторами, що впливають на співпрацю.

Для налагодження співпраці треба послідовно докладати зусиль до того, щоб:

• розбиратися в питанні, зокрема володіти мовою (ясність в термінології й концепції);
• було взаємне бажання забезпечити одне для одного оперативний, системний і надійний зв’язок (дати можливість партнерам бути поінформованими про нас і навпаки — нам бути поінформованими про них);
• було однакове розуміння про таке:
  • курси і цілі, а також засоби утримання курсу й досягнення мети,
  • права, обов’язки та відповідальність,
  • принципи діяльності,
  • критерії оцінки,
  • прямий і зворотний зв’язок,
  • сутності і видимості;
• дотримуватися умов:
  • визнання взаємного внеску сторін у спільну справу,
  • справедливого розподілу результатів,
  • спільної відповідальності за можливі наслідки.

Кожен здатний і може діяти самостійно, але серйозних результатів здебільшого можливо досягнути лише спільними зусиллями, доповнюючи, надихаючи й підбадьорюючи одне одного, створюючи одне одному необхідні умови для досягнення успіху та почуття впевненості.

• Причиною співпраці є гарні стосунки.
• Причиною стосунків є спілкування, утворене на взаємній довірі, повазі, уважності, чесності, справедливості, точності, самобутності, професіоналізмі.

Життя штовхає вперед співпраця, а не конкуренція. Здатність і бажання співпрацювати є однією з головних передумов розвитку.

За допомогою поданих рисунків читач може самостійно вивчити передумови, чинники та впливи співпраці, ми ж на цій темі докладніше зупинятися не будемо.

12.2. КОНКУРЕНЦІЯ ЧИ СПІВПРАЦЯ?

Необхідно відрізняти боротьбу від змагання. Конкуренція є формою боротьби — перемагає той, хто витіснить інших, доведе їх до безсилля й до банкрутства. Боротьба відбувається за допомогою винищення ресурсів і руйнування умов. Конкуренція є «грою великих хлопчиків», сурогатом війни, який декому приносить задоволення, але непотрібен громадянському суспільству.

Необхідно прагнути до співпраці. Як приклад можна навести кластери підприємств, у яких ціла група організацій, діяльність яких часткового перетинається, створює одна одній передумови для успіху, — внаслідок чого всі стають багатшими й виграють значно більше, ніж можна було б досягти поодинці.

Крім поваги й довіри, для співпраці знадобиться ціла низка загальних уявлень. (Див. рис. 12.1.1.) Аналогічний ефект у суспільстві може дати система з матричної структурою (див., наприклад, рис. 11.3.4.).

Громадянам варто було б подумати, як прийти до того, щоб замість конкуренції надавати одне одному необхідні послуги. Успішний перебіг справ є функцією морального й професійного рівня керування; це стосується як приватних осіб, організацій та інституцій, так і держави загалом.

Війна — це екстремальна форма конкуренції між державами, де метою є знищення, а переможець може робити коштом того, хто програв, все, що вважатиме за потрібне. Але навіть у разі, коли переможець очевидний, здебільшого лише історія може показати, які держави насправді зазнали під час війни найбільших втрат і в чому вони полягають. Війна є глобальним нещастям і руйнуванням, її початку слід запобігати будь-якими засобами. Найбільше від війни страждає простий народ.

• Змагання відбуваються заради досягнення кращого результату.
• Мета боротьби — позбутися суперника.

Будь-яке протистояння може закінчитися компромісом. Компроміс — це рішення, за якого кожна сторона має змиритися з тим, що отримає лише частину від запланованого. Для досягнення компромісу потрібно, щоб обидві сторони конфлікту відступили на кілька кроків назад.

Створення системи, яка б цілеспрямовано нищила життєву силу сусідніх систем, є неморальним вибором. Рафінованим прийомом знищення є надання так званої «допомоги». Варто повторити, що справжньою допомогою може бути лише те, що сприяє зростанню самостійності. Решта заходів, що породжують залежність, а також руйнують логіку й устрій життя, є згубними.

Логіка життя актуальна як для людей і підприємств, так і для інших саморегульованих систем: народження, зростання, розквіт, згасання, смерть. Для того, щоб подовжити криву життя організацій, важливо визначити правильний час для проведення змін і бути досить радикальними, щоб система могла досягти якісно нового стану. (Див. 11.3.)

Створення залежної від фінансової допомоги або проектів системи руйнує логіку життя, сприяє користолюбству й бідності. За наявності «безкоштовних грошей» немає можливості, та й сенсу, придумувати або робити щось нове самому. Кажуть, що безкоштовних обідів не буває. Вони бувають, але не для всіх і не до нескінченності. У якийсь момент такі побудовані на залежності відносини можуть закінчитися втратою своєї держави або еміграцією, а також іншими бідами. Уявіть, що станеться, якщо в якомусь регіоні хтось все літо підгодовуватиме птахів і припинить це робити з настанням морозів. Залежна від фінансової допомоги економічна модель — це хибний шлях, що зруйнується одразу після припинення надходження допомоги.

Ціла низка народів і держав уже потрапила в таку пастку.

• Компроміс — це рішення, за якого кожна сторона має змиритися з тим, що отримає лише частину бажаного.
• Компроміс нікого вповні не задовольняє, та оскільки в іншому разі не вийде взагалі нічого, то сторони погоджуються на часткове отримання бажаного або необхідного.
• Більшість торгових і політичних угод є компромісами.
• Співпраця стосується не лише виробництва чи транспорту.
• Співпраця має однакове значення у всіх сферах життя, а також в уряді й органах місцевого самоврядування, у парламенті та інших конституційних інститутах.

ЖАДІБНІСТЬ НЕ МОЖЕ БУТИ ОРІЄНТИРОМ

Що таке економіка? Є природа, техніка, люди, — і все має свою структуру (розташування елементів, частин, підсистем відносно одне одного). Академік Уно Мересте [1] говорив, що економіка є системою відносних чисел, що характеризує різні структури, ефективність, інтенсивність і доцільність їх функціонування, зміни й розвитку.

Жадібність і грубість, збагачення коштом природи, культури й інших людей не може слугувати людині орієнтиром. Орієнтиром може бути уважність, людяність, піклування про наступні покоління, захист і збереження життя та життєвого середовища. Призвідниками воєн минулого століття були соціопати, у яких був відсутній моральний компас, яким було байдуже до людських страждань і знищення життєвого середовища. Завдання громадянина — бути напоготові, щоб соціопати не дорвалися до влади, де в них з’явиться нагода знищення людської віри й життя.

Виходом у такому разі є співпраця, яка зовсім не обов’язково стосується матеріальної сфери, виробництва, транспорту тощо. Співпраця має однакове значення в усіх сферах життя, а також в уряді та органах місцевого самоврядування, у парламенті та інших конституційних установах.

Політична боротьба вирує у період виборів, після цього настає черга співпраці. Основним спрямуванням коаліційних спілок не має бути клеймування й усунення з процесу законотворення опозиційних партій; головувати має співпраця та залучення до неї всього інтелектуального потенціалу.

[1] Уно Мересте (1928–2009) — естонський економіст і політик, член Естонської академії наук, брав участь у формуванні грошово-кредитної політики Естонії. — Прим. пер.

12.3. ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ СПІВПРАЦІ

Співпраця — це вихід, однак успіху на цьому шляху можна досягти, якщо буде подолано бюрократію й демагогію. Серйозних тривог (див. 13) можна позбутися лише шляхом чесної праці.

Хоча про бюрократію вже йшлося в попередніх розділах, звернімося до цієї теми ще раз. Слово «бюрократія» використовується в декількох, часом протилежних значеннях. Бюрократія — це офіційне діловодство, поводження з паперами відповідно до усталеного порядку. Водночас слово «бюрократія» має й інше значення — це колос на двох ногах, одна з яких є необґрунтованою структурою авторитетів, а інша — таємницею.

Бюрократія — це зло з нелюдською силою. Історія знає безліч прикладів того, як перед бюрократією виявлялися безсилими як великі, так і малі народи. Дійсно, якщо якийсь час народ дивиться на поширення бюрократії крізь пальці, незабаром у нього просто не стає сил, щоб ефективно протистояти її подальшому поширенню. Тоді виключно питанням часу стане те, як швидко державні установи та органи місцевого самоврядування просякнуть формалізмом, супроводжуваним безсоромною злостивістю, користолюбним запобіганням щодо вищих чинів і зарозумілістю щодо нижчих, витісненням професіоналів, приховуванням інформації, круговою порукою дурнів і т. ін. Бюрократів не цікавлять ні знання, ні науки, ні вчені.

У суспільстві й сьогодні залишається актуальним питання про те, чи здатний народ разом із журналістами контролювати поширення бюрократії й стримувати її натиск, чи бюрократія таки зажене народ у глухий кут. Якщо таке трапиться, то настане розквіт демагогії.

Для розпізнання найжорстокішого і фатального ворога суспільства та громадян, яким є бюрократія, ми наводимо ще раз її основні ознаки:

• формальна, паперова діяльність, дії за схемою «юридично у нас все коректно»;
• скритність;
• брехня, процвітання демагогії;
• підміна виборів і конкурсів шахрайськими схемами, що приводять до влади «потрібних людей».

ЩО ТАКЕ ДЕМАГОГІЯ?

Необхідно знати прийоми демагогії, щоб розуміти саму демагогію, розпізнавати демагогів і щоб самим демагогам було соромно за свою діяльність.

Якщо людина не знає, як їй поводитися, не справляється з роботою, лінується вчитися, але і йти з посади не бажає, то для виправдання свого існування та збереження свого місця вона вдається до демагогії. Так, демагог говорить, що це інші не можуть впоратися з роботою, не хочуть сконцентруватися, не бажають нічому вчитися, не здатні постійно докладати зусиль і не можуть створити для свого оточення передумови для успішної діяльності.

Клеймування інших — це один із багатьох прийомів демагогії, що дійшли до нас із давніх часів, добре збереглися й залишилися в активному ужитку, даючи людині змогу справити хороше враження про себе і своїх товаришів. Перелік найбільш уживаних прийомів демагогії наведено в кінці розділу.

Демагогія:

• сукупність прийомів для свідомого введення людей в оману;
• система таких методів спотворення правди, за допомогою яких:
  • можна приховати реальні мотиви діяльності та її учасників,
  • перетворити засоби в цілі,
  • створити ситуацію абсурду, за якої б згасли віра, надія і любов, а на зміну почуттю впевненості прийшли б сумніви й страхи.

Чи доводилося комусь бачити чиновника або депутата, який би публічно заявив, що не може взяти участь в обговоренні чи формуванні рішення з тієї простої причини, що він недостатньо освічений, поінформований і не має досвіду в цій сфері? Чи навіть зізнався б, що не може цілковито передбачити можливі наслідки своєї діяльності, і тому має зайнятися чимось іншим?

Якщо людина обіймає посаду, що формально дає їй право діяти, але водночас не зобов’язується відповідати за свою діяльність, то вона нібито й не мусить — хай як жахливо це звучатиме — у чомусь розбиратися.

Люди, які безпідставно обійняли посаду, зазвичай дбають про те, щоб ніхто не зрозумів, хто вони такі, що вони роблять і яким буде результат їхньої діяльності. Щоб утриматися на посаді, непрофесійний працівник підбирає собі в оточення подібних до себе або ще більш неосвічених людей. (Див. 11.1.) Він має бути метким і хитрим, а також володіти прийомами демагогії.

МАСКУВАННЯ НЕПРОФЕСІОНАЛІЗМУ

Демагогія є потужним прийомом у країнах, де в людях плекають боязкість. Малоосвічені й непоінформовані люди, які не вміють думати своєю головою, які не бачать і не розуміють систему, підсистеми й метасистеми, у яких формуються значення, не можуть самостійно давати собі раду з життєвими завданнями. Люди, які не здатні розгледіти зв’язки і залежності, причини і наслідки, які не розрізняють рівні регуляції і керування, процеси і явища, функціонування, зміни і розвиток, істотне і неістотне, частину і ціле і т. ін., насправді не розуміють суті можливостей, обмежень і небезпек. Участь таких людей в обговоренні і формуванні рішень здебільшого є аморальною діяльністю, незалежно від формальних прав, супутніх громадянству, посаді, мандату тощо.

За радянських часів демагогія була табуйованою темою, яку можна було зачіпати, лише характеризуючи діяльність «проклятих імперіалістів». У часи до Перебудови що гіршою була загальна ситуація в суспільстві, то більше демагогії було в партійно-політичних текстах.

Люди, які безпідставно обійняли свої посади, здебільшого є або солдатами партії, або пішаками іншого роду, і їхня особиста думка, навіть якщо вона є, не може мати серйозної ваги. Тим паче, що її не можна висловлювати публічно. За радянських часів здавалося, що така поведінка властива тільки людям, які живуть у тоталітарному суспільстві. А тепер, з огляду на доволі тривалу практику і безпосереднє спостереження, можемо сказати, що це не так.

Демагогія є також рятувальним кругом для партій, що залучають у свої програми будь-які обіцянки, взагалі не думаючи про те, хто, де і як зможе їх реалізувати, і що, цілком імовірно, може супроводжувати таку діяльність.

Політикам, які «здобули перемогу» за підтримки піар-агентств, після виборів не залишається нічого іншого, як застосовувати техніки спотворення правди і сподіватися, що ніхто не наважиться заглибитися й серйозно проаналізувати те, що їм було обіцяно раніше.

Ті, хто спирається на демагогію, можуть функціонувати й бути задоволеними собою в разі, якщо люди в їхньому оточенні:

• не наважуються показати, що прекрасно розуміють, що з ними роблять і що планують робити далі;
• звикли (були привчені змалечку) бути об’єктами маніпуляції, а не суб’єктами само- і соціального управління; залюбки б і самі маніпулювали іншими людьми;
• настільки затуркані, що сліпо вірять всьому сказаному й написаному, сприймаючи будь-які тексти як істину;
• не вміють, не здатні й не бажають аналізувати поширювані тексти; їм все набридло, вони стомлені і вдають, що їх ніщо не цікавить;
• сподіваються й самі колись приєднатися до можновладців; що більше їх пов’язують із владою, то важливішими вони себе відчувають;
• не здатні розпізнати демагогію, демагогів і наслідки їхніх дій.

• Люди, які захопили пости, часто є або виконавцями волі партії, або пішаками іншого роду, чия думка не може мати серйозної ваги.
• Демагогія є також рятувальним кругом для партій, що залучають у свої програми будь-які обіцянки, взагалі не думаючи про те, хто, де і як зможе їх реалізувати, і що, цілком імовірно, може супроводжувати таку діяльність.

ДЕМАГОГ ХОЧЕ МАНІПУЛЮВАТИ ЛЮДЬМИ

Демагогія погана тим, що люди, які вдаються до неї, використовують висловлювання, які насправді можуть бути цілком правильними й цінними. Плани та прагнення демагогів не завжди буває легко розгледіти, як-от під час початку державної кампанії з підйому цін (акцизів). Замість обговорень різкого підйому цін ЗМІ повняться статтями та інтерв’ю про те, як уряд днями й ночами разом із міністром (або без нього) шукає способи спинити зростання цін. У підсумку багато хто почувається щасливим вже тому, що ціни не виросли так, як було заявлено «зверху».

Щоб не піддаватися маніпуляціям, слід знати прийоми демагогії.

СТО ПРИЙОМІВ, ПРИКЛАДІВ І ОЗНАК ДЕМАГОГІЇ

1. Навішування ярликів. Наприклад, когось називають «ставлеником», «поплічником» тощо.

2. Пафосні промови. Гучні слова, метал у голосі, драматичні жести й повтори створюють виступу таке тло, що сперечатися здається недоречним.

3. Апеляція до громадськості або більшості: «Ми всі як один!»

4. Цілі і засоби змінено місцями.

5. Використання гучних, але невизначених понять, про які відомо лише те, що вони позначають щось хороше, прийнятне для всіх. Наприклад, «демократія», «європейські цінності», «гуманізм» та інші «ізми».

6. Використання старих, перевірених історією символів, таких як національні герої, класики, традиційні свята, спеціальний одяг. Старі символи виявляються так міцно вплетені в нові ідеї, що їх практично неможливо від них відокремити, а суперечка, знову ж таки, недоречна.

7. Акцентування уваги слухача, супротивника, партнера на його власній вигоді. Навіть якщо ця вигода сміховинна проти переваги самого оратора.

8. «Проміжний вагон». Помилкове твердження розміщують між правильними і транслюють аудиторії в тому ж ритмі й темпі, що й правильні твердження. Ставку роблять на те, що помилкове твердження не встигнуть оскаржити або ж зовсім не помітять.

9. Простонародність. Людям подобається слухати і зважати на думку «одного з нас».

10. Акцентування уваги на (спільних) спогадах. Якщо оповідач колись був відомий як чесна, хороша людина, то цілеспрямовано створюють враження, що він таким і залишився.

11. Шахрайство. Свідоме використання неправдивих фактів. Коли ж правда спливає назовні, то не змигнувши оком кажуть, ніби міняти рішення занадто пізно — поїзд уже пішов.

12. За основу беруть поради будь-якого авторитета, але не вказують, що ці поради було висловлено в інший час і що їх варто розглядати в зовсім іншому контексті.

13. Опора на досвід самого оратора або іншої особи. Не можна робити узагальнення з огляду на досвід окремої людини. Як недемагогічний аргумент можна використовувати узагальнений досвід (висновок, зроблений на основі досвіду багатьох).

14. Висміювання.

15. Підміна серйозного трактування ігровим.

16. Погрози.

17. Попередження.

18. Перебільшення важливості розглянутого питання або навпаки — заперечення його значущості.

19. Зосередження уваги публіки на економічній, адміністративній, політичній, сімейній та ін. залежностях опонента.

20. Використання символіки, атрибутики, традицій і ритуалів з метою формування або руйнування поведінкових стереотипів.

21. Засекречування.

22. Вкрай суб’єктивні оцінки (без жодного аргументу).

23. Внесення сумбуру в розглянуте питання, плутаний розгляд значущості, новаторства, поширеності питання.

24. Присвоєння чужих думок, приписування собі чужих інтересів і оцінок.

25. Замість з’ясування причин появи й розширення проблеми займаються пошуком провини та винних.

26. Уславлення героїв як прикладу в контексті загальної неблагополучної ситуації.

27. Нагадування (як аргумент) про минулі біди і/або досягнення з метою приховування нинішньої безпорадності й байдужості.

28. Опис світлого майбутнього з метою відведення уваги від важкого сьогодення й помилок керівництва.

29. Поверхова самокритика, метою якої є запобігання змістовному аналізу та реалістичним висновкам з боку інших.

30. Безперервна розмова про щось заради досягнення ефекту молотка. Примус багаторазово робити або говорити щось безглузде або неморальне, щоб викликати когнітивний дисонанс. (Див. 2.6.)

31. Нескінченне обговорення будь-якої теми для створення враження, ніби на предмет розмови справді зважають і виконують щодо нього необхідні дії.

32. Апеляція до здорового ґлузду: «Кожна розсудлива людина розуміє, що…»

33. Нагадування про свої заслуги, посади, «погони», нагороди з метою підкреслити власну значущість.

34. Підвищення голосу.

35. Виступ стоячи (коли всі сидять) або з узвишшя.

36. Ігнорування протилежної позиції. Запитання пропускають повз вуха, відповіді дають випадкові, недбалі.

37. Кожному запропонованому факту протиставляють випадковий факт із будь-якої сфери, що не стосується предмету обговорення. Так створюють враження, нібито наведені опонентом факти не мають жодного значення.

38. Маніпуляція за допомогою загальних, позбавлених конкретного змісту фраз, беззмістовний мовленнєвий потік.

39. Винесення своєї тези на початок і у фінал обговорення. Прагнення почати обговорення й завершити його.

40. Акцент на особистому уважному ставленні до розглянутого питання: «Я довгий час із занепокоєнням стежив…»

41. Підкреслення особливої важливості розглянутого питання похвалою автора запитання: «Це найкраще запитання. Добре, що воно з’явилося в порядку денному!»

42. Подання своїх побажань у вигляді об’єктивної тенденції, неминучості, з якою можна тільки змиритися й підтримати.

43. Сповнений деталей виступ, що описує не досягнуті результати й наслідки, а лише особисту діяльність. Відсутність результатів приховано за потоком слів.

44. Вкраплення у виступ окремих разючих фактів, які справляють враження професіоналізму оратора. Водночас відсутній аналіз, а причини й висновки залишаються нерозкритими.

45. Гра у факти. Наведення як доказу окремих фактів. Наприклад, одну випадкову думку видають за загальну думку.

46. Порівняння непорівнюваного. Якийсь приклад взято з однієї епохи, інший — зовсім з інших часів.

47. Підкреслення своєї зацікавленості через недоречне втручання, чисельні запитання, неодноразові виступи. Це впливає як тиск, як фактор, що відлякує тактовну людину.

48. Підміна основної теми обговорення. Починають захищати те, що насправді не потребує захисту й перебуває в повному порядку. Після цього залишається враження, що вся критика була зайвою.

49. Idem per idem [2], або доказом твердження служить саме твердження.

50. Argumentum ad hominem [3]. Замість того, щоб приступити до обговорення питання, починається розмова про інтереси, характер, зовнішність опонента.

51. У мовленні так перемежовують брехню і правду, що виникає враження, ніби все сказане — правда.

52. Оцінки дають без пояснень того, що з названого підносять як приклад, а що — піддають критиці. Оцінки призначені лише для емоційного впливу: «це добре» або «це погано».

53. Перевертання твердження опонента догори дригом, і водночас — ствердження, що опонент суперечить сам собі. Це супроводжує принизлива ремарка: «Не кожен може бути професіоналом у серйозних питаннях…»

54. Деякі дріб’язкові деталі або емоційні нюанси роздуваються до непомірної величини.

55. Демонстрація своєї особливої поінформованості. Водночас оратор намагається створити враження, що поділився лише дрібкою наявних знань. Володіння інформацією виявляється джерелом престижу.

56. Щоб подати свої твердження як істину, у суперечці наводять вирвані з контексту цитати.

57. Критика на адресу відсутніх — вони не можуть виступити на свій захист.

58. Брехня за принципом: «Брехня має бути досить великою, щоб здаватися правдою».

59. Перед тим, як висловити думку, їй дають оцінку. Наприклад: «А тепер — вкрай цінна пропозиція…».

60. Ставлять запитання, на які можна відповісти лише «так» або «ні». Ставку роблять на те, що опоненту незручно буде сказати «ні».

61. Знеособлення джерела думки/ідеї. «Надійшла пропозиція закінчити нараду…»

62. Підваження дієздатності опонента або приниження його здатності думати, зокрема через приписування проблем із пам’яттю. «Ти ж не чуєш» або «У тебе голова вже не працює».

63. Ототожнення себе з установою, підприємством, організацією, висловлення своїх думок від імені підприємства або всього колективу.

64. Одночасно ставлять декілька питань, після чого відповіді коментують у стилі: «Питання полягало в іншому…»

65. Вказується, хто з шанованих людей в аудиторії чи поза нею міг би підтвердити сказане. Це викликає у слухачів довіру й розсіює сумніви.

66. У швидкому темпі «жонглюють» цифрами, процедурами, коефіцієнтами. Слухач швидко втрачає здатність орієнтуватися, і демагог отримує змогу наводити довільні цифри, спираючись на них у своїх міркуваннях.

67. Перекладання провини на плечі підлеглих — спроба приховати власну некомпетентність.

68. Виокремлення з-поміж підлеглих однієї або декількох осіб. На їхньому прикладі решті (таким самим) викладають урок. Названим працівникам дають прочуханки, щоб начальник мав можливість показати себе в ролі суворого вихователя.

69. Організацію ототожнюють із особою, яку критикують або вихваляють. Говорять про конкретну людину, але мають на увазі всю організацію, сферу діяльності, сектор виробництва.

70. Виокремлення традиційних недоліків. Можна завжди і всюди із заплющеними очима говорити, що планування не продумано, інформація невичерпна, контроль незадовільний, рішення слабкі й не конкретні.

71. Хвалять за дрібниці, щоб потім критикувати за серйозні недоліки. Залишається враження об’єктивності того, хто критикує (начальства).

72. Дезорієнтування за допомогою одночасно поставлених численних запитань, через що бесіда перетворюється на атаку. Все це супроводжує безсилля й обурення тих, хто відповідає. Натомість той, хто ставить запитання, може стверджувати, що відповіді відсутні.

73. Вимальовується або моторошна, або світла картина майбутнього. Висновок, який має зробити аудиторія: щоб уникнути гіршого або досягти прекрасного, слід слухатися оратора, поважати його і виконувати його вимоги.

74. Наводиться такий довгий перелік зробленої або невиконаної роботи, або ж настільки детальний список недоліків, який ніхто не в змозі запам’ятати, порівняти, врахувати, змістовно проаналізувати.

75. Розмова тривалий час крутиться довкола одного-двох випадкових питань, висмикнутих із контексту великої проблеми. У підсумку йдеться: «Досить обговорень! Ретельний аналіз показав, що…» Після чого формується відповідне для своїх потреб рішення.

76. Симуляція самокритики.

77. Моралізаторство, догана, представлення чогось вже добре відомого як нового, спроба переконати всіх у актуальності знайомих усім фактів. Все це робиться з метою безпідставного висунення на перший план самого себе.

78. Вказівка на неправильно обраний для розгляду питання час. Спочатку заявляють: «Ще рано, час формувати рішення ще не настав». Потім запитують: «Де ти був раніше? Рішення вже сформовано, і нічого вже не вдієш».

79. Посилання на особисті особливі завдання, які нібито самі мають вирішити проблему.

80. Неадекватно агресивна реакція на недоліки підлеглих з метою приховання власних недоліків.

81. «Заведи козу». Складні обставини несподівано стають ще більш складними (завдяки цілеспрямованому впливу). Коли пізніше відновлюється колишнє становище, то всім здається, що тепер воно цілком задовільне.

82. «Блошина обіцянка». Обіцяють що-небудь незначне або ж взагалі нічого не обіцяють, обґрунтовуючи це несприятливими зовнішніми обставинами. Цим приховують власну сліпоту й відкладають на майбутнє вибух невдоволення.

83. «Обертання фантастичного колеса» («Клубок мрій»). Будують все більш фантастичні плани й роблять їхнє уточнення, насправді ж досягнення відсутні. Фантастичне колесо може крутитися доти, доки в контролюючих органів не забракне терпіння.

84. Посилання на наукові обґрунтування, хоча наукові дослідження або експерименти насправді не було проведено.

85. Стратегія, що базується на конформізмі. Натякають, що всі думають або поводяться певним чином: «Ти ж не хочеш відрізнятися від інших?» Або запитують: «А я в чому винен? Люди всюди поводяться саме так». Можна призначити одразу кількох ораторів, які скажуть саме ті речі, про які домовилися заздалегідь — тоді буде створено становище, за якого висловлення відмінної думки здаватиметься ганебним.

86. Людей запрошують до участі в процесі формування рішення, щоб створити враження участі, у надії на те, що вони проголосують за рішення, в обговоренні яких насправді не могли брати участь через недостатню підготовку, відсутність інформації або ігнорування їхньої думки.

87. Заклики до одностайності. Навіть у Стародавньому Римі знали, що за одноголосним рішенням зазвичай ховається деспот або обманщик.

88. Якщо начальству вдається відкинути всі пропозиції підлеглих, воно може не боятися помилитися або зробити (вирішити зробити) щось неправильно. Якщо пропозицію підлеглих буде реалізовано незважаючи на заборону, то можна говорити «про успіхи нашого колективу». У разі невдачі можна згадати про те, що зроблено це було без дозволу. Оскільки таке начальство «завжди має рацію», воно міцно сидить на своєму місці або впевнено рухається вгору по кар’єрних сходах.

89. «Ластівка». Керівний працівник, впевнений у тому, що він має залишатися таким, попри сферу діяльності, у якій йому належить працювати, і попри завдання, які він виконуватиме. Він всіляко намагається приховати свою некомпетентність. Змінює тему розмови, уникає деталей, стверджуючи, що «це занадто низький (примітивний) для мене рівень». Організовує збори, виголошує довгі промови. У стороннього спостерігача виникає враження, що це енергійна, ініціативна, старанна і принципова людина. У тіні залишається те, що оратор некомпетентний і заважає нормальному змістовному робочому процесу, що він неморальний і розбещує людей, формуючи збочені орієнтири.

90. «Бойовий льотчик». Керівний працівник, який під будь-яким приводом намагається триматися подалі від свого робочого місця. Прагне прилаштуватися в комісії, раді, комітеті, щоб постійно перебувати на зборах, де можна без будь-якої відповідальності щось говорити або не говорити зовсім. Своє розумове безпліддя в комісіях така людина обґрунтовує завантаженістю на роботі. На роботі пояснює власну сліпоту високим громадським навантаженням. Коли керівний працівник зрідка з’являється у своїй організації, то без розбору «випалює» все підряд і знову зникає. Після його відходу залишаються сльози й образи. Завдяки демагогічному ефекту, сторонньому глядачеві здається, ніби цей працівник — сильна людина, яка оперативно веде справи і вміє вживати рішучих заходів.

91. Безпідставна похвала. Цей прийом діє двояко. «Похвали дурня — він і радий старатися». Як це не дивно, але навіть пласкі й вульгарні компліменти роблять людей поступливими й уважними. На людей, що спостерігають за тим, як когось безпідставно хвалять, все це впливає як критика на їхню власну адресу.

92. Безпідставний осуд. Безпричинний, раптовий напад, звинувачення невідомо в чому ошелешує жертву нападу. Поки жертва стане приходити до тями, напад вже закінчився, громадська думка сформувалася, вигоду поділили, когось звільнили, когось залишили ні з чим. Після цього людина, яка виконала цей прийом, як захист використовує якесь прислів’я на кшталт «ліс рубають — тріски летять» або ж заявляє, що цілком зрозуміло, що «сталася помилка». Періодична критика особистих якостей людини травмує. Так можна знищити людину: вона вже не віритиме ні у свої здібності, ні у своє майбутнє, втратить будь-яке бажання працювати. Зрештою демагог покаже на неї пальцем і пояснить всім, що такий працівник не годиться для своєї посади, а про підвищення не може бути й мови.

93. Заява, що ті чи ті дії виконують за наказом або розпорядженням вищого керівництва. Тому виконавці за отриманий результат ніякої відповідальності не несуть (нехай начальство саме й відповідає).

94. Йдеться не про недоліки, а про створені на випадок наслідків резерви.

95. Йдеться не про роботу або досягнення й недоліки, а про майбутні плани. На зміну одним планам приходять інші, і тоді вже якось дивно згадувати попередні задуми й обіцянки, обговорювати їхнє виконання.

96. Апеляція до традиційних (об’єктивних) труднощів. Наприклад, «начальство звертає на справу недостатньо уваги», «матеріально-технічний складник залишає бажати кращого», «конкретної допомоги було надано недостатньо», «умови праці незадовільні», «відсутні належні кадри».

97. Періодичне особисте звернення до начальства. Так намагаються створити враження близькості до начальства. Начальству, до якого підлабузнюються в такий спосіб, складно піддавати сумніву приховану під шаром підлабузництва думку й висловитися проти.

98. Спочатку критикують себе в дрібницях, а потім приписують собі всі заслуги.

99. Вказують на некомпетентність, необ’єктивність, поверховість, безсистемність контролюючої сторони.

100. Несподіване визнання себе винним у всьому. Це змушує обеззброєного обвинувача заніміти, розчулитися, поспівчувати. Лежачого ж не б’ють.

І т. ін.

[2] Те ж саме через те ж саме (лат.). — Прим. пер.
[3] Аргумент спрямований на людину (лат.), або перехід на особистості. — Прим. пер.